Зенон Боровець
“Чому українці мають памʼятати про події 8-10 березня 1946 року на Святоюрській горі”.
Ще сиплеться з неба сніг і сльота часами чергується з морозом, та все ж час невпинно наближає нас до чергового пам’ятного дня у календарі, як також – у свідомості ще значної кількості українських громадян – 8-10 березня. Вже чимало літ точаться, на початках невиразні, а в останні часи щораз то голосніші дискусії, чи повинні ми памʼятати цей день як певну важливу дату у житті нашої Церкви?
На мою особисту думку – так! Ця сумна дата обовʼязково і в особливий спосіб повинна згадуватись у нашому народі. Цього дня повсюди мають висіти національні прапори з чорними скорботними стрічками. Бо ця дата – то день смутку й жалоби, бо саме цього дня червоний окупант розіпʼяв мою Церкву. Саме 8-10 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, на якому офіційно, де-юре, була ліквідована Українська Греко-Католицька Церква, а де-факто нахабно пограбована московитською церквою (РПЦ) і загнана в підпілля, де в умовах жорстких переслідувань боролась за Христову віру, власну самобутню національно-релігійну ідентичність і право сповідувати власні релігійні переконання в сопричасті з більшістю християнських народів світу. За це, здавалось би, природне право на своїй прадідній землі бути собою, – від 1946 (а точніше, від 1939) року на вівтар свободи було складено велетенські жертви. Усі єпископи УГКЦ, за винятком хіба Патріарха Йосифа, якому Божим Провидінням вдалося після 18 літ каторги вирватись з цунких лабет московії, були або замордовані в увʼязненні, або ж, знесилені катуваннями та вʼязницями, невдовзі помирали після виходу на волю. Сотні тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян з родинами, старцями та малолітніми дітьми, за неприйнятні для Москви віру та обряд, були або вбиті на рідних землях, або вирвані з корінням і пожбурені в дрімучі сибірські нетрі на повільну, але неминучу смерть. І усі ці сльози та страждання мого народу, ріки безневинно пролитої крові і гори трупів новітніх мучеників «освячені» (тобто узаконені) днем, що в календарі зупинився на позначці «8 БЕРЕЗНЯ».
“Чому українці мають памʼятати про події 8-10 березня 1946 року на Святоюрській горі”.
Ще сиплеться з неба сніг і сльота часами чергується з морозом, та все ж час невпинно наближає нас до чергового пам’ятного дня у календарі, як також – у свідомості ще значної кількості українських громадян – 8-10 березня. Вже чимало літ точаться, на початках невиразні, а в останні часи щораз то голосніші дискусії, чи повинні ми памʼятати цей день як певну важливу дату у житті нашої Церкви?
На мою особисту думку – так! Ця сумна дата обовʼязково і в особливий спосіб повинна згадуватись у нашому народі. Цього дня повсюди мають висіти національні прапори з чорними скорботними стрічками. Бо ця дата – то день смутку й жалоби, бо саме цього дня червоний окупант розіпʼяв мою Церкву. Саме 8-10 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, на якому офіційно, де-юре, була ліквідована Українська Греко-Католицька Церква, а де-факто нахабно пограбована московитською церквою (РПЦ) і загнана в підпілля, де в умовах жорстких переслідувань боролась за Христову віру, власну самобутню національно-релігійну ідентичність і право сповідувати власні релігійні переконання в сопричасті з більшістю християнських народів світу. За це, здавалось би, природне право на своїй прадідній землі бути собою, – від 1946 (а точніше, від 1939) року на вівтар свободи було складено велетенські жертви. Усі єпископи УГКЦ, за винятком хіба Патріарха Йосифа, якому Божим Провидінням вдалося після 18 літ каторги вирватись з цунких лабет московії, були або замордовані в увʼязненні, або ж, знесилені катуваннями та вʼязницями, невдовзі помирали після виходу на волю. Сотні тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян з родинами, старцями та малолітніми дітьми, за неприйнятні для Москви віру та обряд, були або вбиті на рідних землях, або вирвані з корінням і пожбурені в дрімучі сибірські нетрі на повільну, але неминучу смерть. І усі ці сльози та страждання мого народу, ріки безневинно пролитої крові і гори трупів новітніх мучеників «освячені» (тобто узаконені) днем, що в календарі зупинився на позначці «8 БЕРЕЗНЯ».
Не маю наміру вдаватись у пошуки, чому саме на цей день енкаведисти призначили ліквідацію УГКЦ (хоча своя символіка тут таки є), – нехай цим займаються професійні історики. Але ця дата стала довершеним фактом і тихо зігнорувати її не вдається. І чим далі, тим цього дня дедалі голосніше кров мучеників волає з-під землі до Господа: «Аж, доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» [Од. 6:10] Волає вона й до глухих і німих нащадків, які за два-три десятиліття начисто втратили памʼять – і без супротиву, добровільно, на безіменних духовних могилах батьків і дідів, піддались поганським шабашам та гульбищам. Не відаю, кому і що цього дня говорять памʼять і сумління, але 8-10 березня мені на згадку приходять священники й монахи, розіпʼяті на дверях камер або ж живцем зварені і згодовані іншим вʼязням у тюрмах НКВД. Цього дня наче в макабричному фільмі перед очима миготять тисячі й тисячі до краю виснажених тіл, навічно вмерзлих у чорний сибірський грунт, тих, хто відійшов із цього світу без таїнств Сповіді та Євхаристії, без християнського гідного й належного поховання й молитов, без надії на фізичний порятунок, а проте зі сподіванням, що їхні нащадки завжди памʼятатимуть про цю велику, незрозумілу для людського змислу, але нестиренну у Божому вимірі жертву. І саме завдяки цій жертві страдників за волю Церкви та волю нації ми маємо Українську Державу, відроджену із забуття Церкву; маємо фізичне життя на своїй, Богом даній землі. І саме тому 8 березня є днем, що має спонукати до призадуми та молитов за невинно помордованих і розпорошених по неозорих ГУЛАГах мільйонах українців.
Питання, як сприймати день 8 березня є проблемою внутрішнього морального вибору кожного зокрема. Чи цього дня брати участь в урочистостях, свого часу накинених українській нації більшовицькими окупантами, які нищили народ, його давній уклад, віру, традиції, підмінюючи їх штучними, нашвидкоруч вигаданими святами, а чи віддати належну молитовну пошану тим, кого ці ж більшовицькі кати винищували лише за те, що були християнами, українськими греко-католиками, – нехай вирішує кожен, як йому підказують його переконання та сумління.
