Печерний монастир XІ-XІІІ ст. у с. Страдч Яворівського району.
Відстань Львів-Страдч – 22 км, Страдч-Крехів – 25 км, час огляду – 2-3 год.
…починає сходження на відносно невисоку (всього 359 м, за іншими даними 364 м), але надзвичайно стрімку гору. На самому вершку гори знаходиться парафіяльна церква Успіння Богородиці перебудована у 1795 році. Трохи далі за храмом – стежка до низу через сосновий лісок виведе до славнозвісних страдецьких печер.
Про початки села і печер, на жаль, не збереглось достовірних відомостей. Зате в народній пам’яті побутує чимало переказів і легенд, за якими село було засноване двома княжими стрільцями, що полюючи, випадково знайшли цю пречудову місцевість. В честь отих стрільців село отримало назву Стрілиска (Стрілки, Стрільців). В той же час навколо гори в невеликих печерках поселились перші монахи, які згодом поширили природну печеру і перетворили її на монастир-лавру. Вважають, що це могло статись приблизно в середині XI століття. Через два століття Русь-Україну поруйнували татаро-монгольські орди хана Батия, проте незважаючи на це князі і далі провадили міжусобні війни. У 1243 році чернігівський князь Ростислав вирушив у похід на Данила Галицького і, як подає Руський літопис, переходив попри “печери Домамири”. Вважають, що мова йде про страдецькі печери оскільки Домажир є сусіднім із Страдчем селом. Та біля Галича Данило розбив військо Ростислава, змусивши його до втечі. У Бірку (топонім місцевості поблизу Страдча) Ростислав вдруге був погромлений татарами, які на той час повертали з Європи в Золоту Орду. Тоді ж, як вважають, загинули монахи і місцеві селяни, яких татари у печері видушили димом. З тих часів від слів “страта”, “страдати” пішла сучасна назва села – Страдч.
Археологічні пошуки, розпочаті тут напередодні Другої світової війни, Я.Пастернаком дали можливість твердити, що підземний монастир існував з середини XІ до середини XІІІ століття. Під час розкопів вхід до печери укріплено напівкруглими арками, тут поставлено престіл і 26 квітня 1939 року посвячено як церкву Матері Божої Нерушимої Стіни. Праворуч, перед входом до цієї церкви, вимурувано саркофаг, де поховали кості загиблих мучеників, що їх відкопали у печері. На жаль в радянські часи саркофаг розбито. За престолом церкви Матері Божої Нерушимої Стіни починається вхід до давнього підземного монастиря. На відстані близько 20 м знаходиться грот, в якому може розміститись вільно до 50 осіб. В XІ-XІІІ столітті тут була монастирська церква, від якої збереглись престіл, проскомидійний стіл та келія ченця-затворника. Трохи далі за підземною церквою хідник розгалужується: праворуч – веде до тупикової кімнати, а ліворуч, попетляючи приводить до сходів, а далі через вузький прохід – до келії ігумена. Необхідно зазначити, що страдецькі печери є єдиним на Західній Україні печерним монастирем у властивому розумінні цього слова, на відміну від скельних зі штучно видовбаними приміщеннями. Він в певній мірі нагадує київські печери у мініатюрі, проте на відміну від них зберігся у своєму первозданному вигляді.
В народі Страдецьку гору віддавна пов’язують з іменем Пречистої Діви Марії. Впродовж цілого року, а особливо 28 серпня на храмовий празник Успіння Богородиці до села приходять тисячі прочан. Свого часу папа Пій XІ надав горі у Страдчу повний відпуст – на кожний день у році, та встановив хресну дорогу. Чимало вірних, помолившись у печері, беруть із собою жменьку піску, вважаючи, що він має чудотворну силу. В парафіяльній церкві зберігається копія ікони Страдецької Богородиці, біля якої немало людей, особливо в останні часи, отримали зцілення від хворіб та інші ласки. На цвинтарі поховані о. Микола Конрад та дяк Володимир Прийма, проголошені папою Іваном-Павлом ІІ блаженними. Все це підносить значення села як потужного відпустового центру.
Помолившись і оглянувши печери, церкву та цвинтар, – можна ще деякий час походити схилами гори вкритими сосновим лісом. В літню пору, проїхавши 3 км до селища ІВАНО-ФРАНКОВЕ, варто відвідати мальовничі Янівські озера (Івано-Франкове колись називалось Янів) та оглянути живописні пейзажі природного заповідника “Розточчя”. Свого часу ця місцевість настільки зачарувала польського короля Яна III Собєського, що в глибині лісу на березі янівського озера він влаштував одну із своїх літніх резиденцій. З лівого боку посередині дороги між Страдчем та Івано-Франковим на невеликому горбку поміж соснами ховається цвинтар вояків австрійської армії часів Першої світової війни.
“Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш – земля свята” [Вих. 3:5].
В нашій уяві Свята Земля обов’язково асоціюється з Палестиною, Єрусалимом, печерою в якій Христос в людському тілі прийшов у цей світ, стежками котрих дотикали Його стопи, хресною горою, яку зросила Його свята Кров. Але ж бо уся планета Земля, як творіння Його рук, є святою. Тільки, й справді, є на ній вибрані місцевості, де в особливий спосіб присутній сам Творець-Вседержитель, де незримо перебуває наш Господь і Бог Ісус Христос, де в скорботі та тривогах за нашу долю смиренно очікує на своїх дітей Пречиста Діва Марія, де палко моляться за наше навернення увесь святий Божий люд, ангели і всі небесні сили. Немало таких, обраних Богом місцевостей, є також в нашій Україні, і серед них непересічне значення має село СТРАДЧ, що поблизу Львова.
Скинь взуття своє…, зніми панцир з своєї душі, місце бо, куди ти прийшов сьогодні, направду є святим.
В нашій уяві святість – це щось далеке, майже недосяжне і недоступне. А тут, як на диво, раптом виявляється, що вся українська земля всіяна численними святинями… Та немає в цьому нічого дивного, бо коли пригадати нашу більш як тисячолітню криваву історію, знищені храми, сплюндровану землю, десятки мільйонів закатованих і вбитих, то стає зрозумілим, що можливо хоч таким способом нас потішає і підтримує сам Господь Бог, а наш народ співтерпить з Ним у Його жертві. Кров’ю християнських мучеників освячений також і страдецький пісок. Але кров аж ніяк не є символом поразки. Навпаки це є символ перемоги: перемоги над смертю, перемоги воскресіння. Кров мучеників є насінням Церкви і насінням народу, і допоки матимемо такі святині як Страдч, то повік житимемо на цій землі як Божий народ і як народ Божої України.
Скинь взуття своє…, облиш свою вигострену недовіру, опусти свій наїжачений розум, бо не збагнути ним діл Господніх, що освячують цей райський клаптик землі.
Нас дивує той факт, що про початки багатьох українських святинь немає достовірних даних, їх історія немов би навмисне прихована за перехрестями історичних епох. Жодних згадок в літописах, жодних документів, лише легенди, перекази, а той напівфантастичні оповідання, до яких фаховий історик, очевидно, що поставиться з недовірою. Так і про початки Страдча та його святині ми не маємо навіть найменшої історичної згадки в літописних джерелах. Але чи здатне це все применшити святість страдецької гори, притінити її духовне, а навіть й культурно-історичне значення. Очевидно, що ні. Бо святість як і віра не потребує доказів чи аргументів; а може й навпаки святість є аргументом правдивості та істинності, як і віра вона є “підставою сподіваного, доказом небаченого” [Євр. 11:1].
Село Страдч!.. Вже в самій назві села бринить якась прихована нерозкрита таємниця.
Село Страдч… Слава про це село наче казковий фенікс то дзвінко лунала по всіх усюдах, то пригасала так, що здавалось ніби заснула вона навіки, а то знову піднімалась з небуття ще гучніше заявляючи світові про невмирущість слави Божої.
Ще в сиву давнину княжої доби тут в печерах поселились християнські подвижники і своїми гарячими молитвами, а згодом й кров’ю освятили страдецьку гору. Дикі орди хана Батия знищили село, монастир та не змогли знищити святості страдецької гори, бо вже від тих далеких часів цю місцевість обрав собі за святиню сам Господь Бог, тут незримо присутня Пречиста Діва Марія, випрошуючи у свого Сина великі ласки і благодаті для тих хто з вірою та чистим серцем приходить сюди. З часом в селі відновилося чернече життя та в кінці XVIII століття його знову перервала Йосифінська касата. Але вже на початку XX століття слава про це село залунала з новою силою.
У 20-ті – 30-ті роки минулого століття до села “раптово” (раптово виглядало у ті часи, бо сьогодні, з перспективи часу видно, що це був закономірний вислід Божого плану щодо прослави страдецької гори) вибухає потужний прочанський рух. На храмовий празник Успіння Пресвятої Богородиці тут збирались тисячі людей, а зі Львова на дні святкувань вирушав спеціальний прочанський поїзд. Вже ввечері 27 серпня сотні прочан із запаленими свічками йшли і йшли до печери, що сховалась в сосновому ліску Страдецької гори. Йшли, щоб скласти свої болі і турботи Пречистій Діві Марії, щоби просити молитвами в Неї і Її Сина кращої долі для себе, своєї родини, знедоленої Батьківщини.
Село і печера стали настільки знаними, що свого часу римські первоієрархи благословляли Страдч відпустами, а папа Пій XI у 1936 р. двома грамотами надав страдецькій церкві повний відпуст на кожний день у році та встановив на страдецькій горі Хресну Дорогу, з єрусалимськими відпустами.
Вже в ті часи Страдч мав стати одним з потужних відпустових центрів загальноукраїнського, а навіть й загальноєвропейського значення. Згідно задумів місцевого пароха о. М. Вояковського тут мала бути відновлена традиція монашого життя, проте початок Другої світової війни перекреслив усі ці наміри та сподівання.
А далі в часи комуністичної неволі, коли атеїзм здавалось переміг навіть здоровий глузд, про село ніби й забули. В літературі замовчувалось не те що духовне, але навіть й історичне значення села, а печери були призначені на повільне знищення ордами “диких” туристів та постійними підриваннями гори з боку силікатного заводу (внаслідок цих вибухів мабуть і виникла сумнозвісна тріщина в печерній церкві). І тільки селяни поблизьких і дальніх сіл, залишаючись вірними Богові та батьківським традиціям, кожного року 28 серпня, на Успіння Пресвятої Богородиці, приходячи сюди, співали цю дивну пісню, в якій так правдиво відбита вся, більш як 700-літня історія села.
Ой, хто з вас терпить, хто журу має
Най в Страдче спішить, ласки благає
Ту Страдецьку Матір Божу
Ту Пречисту Квітку гожу,-
Вона всіх там жде,
Полекшу дає.
Хто хворий – слабий, того лікує,
Хто бідний, сумний – жаль його чує,-
Хто в нещастю упадає,
Тому щиро помагає,
Мати на горі,
У Страдчі, в селі.
Ой, раз татари село напали,
Святий монастир тут сплюндрували,
Ченців Божих повбивали,
Усіх людей скатували,
Ті бусурмани,
Люті погани!
То Мати Божа, зірничка гожа,
Стала на горі в великій журі
Щирі сльози проливала,
На побитих споглядала,
Душі зібрала,
У рай повела.
Повела Вона їх стежечками
Попід земельку та печерами,
Аж у Київ, в Україну
У Софійськую Святиню,
З душами прийшла
І так сказала:
Ви душі чесні, ви душі праві,
За рідну віру згинули в славі,
За те я вам рай зготую
І ваш нарід порятую,
В важкій потребі
Поміч дам з неба.
Злинули душі в небо, до раю,
А Божа Мати по ріднім краю
Ходить далі і зітхає,
Слушного часу чекає,
Щоб нам помогти,
Від горя спасти.
О, Пресвятая Страдецька Мати,
Зволь нам в потребі руку подати,-
Покріпи нас і спаси нас,
І до щастя поведи нас,
Нашу родину Всю Україну!
Щороку на празник Успіння селяни співали цю просту, не хитру але щиру пісню. Співали про скатованих селян та ченців, а натомість пригадували своїх матерів і батьків, братів і сестер без ліку помордованих по тюрмах і Сибірах. Співали про немилосердних наїзників татар, а мали на думці дикі більшовицькі орди новітніх завойовників. Співали, випрошуючи в Пречистої Діви Марії кращої долі для свого народу і без надії сподівались, що прийде час і воскресне Україна, а з нею постане з небуття свята Страдецька гора. І, видно, не даремними були їхні сподівання та палкі молитви, бо сьогодні, всього лиш за який десяток років слава про село та його святині рознеслась далеко по Україні. Щодня, незважаючи на дощ, сніг чи негоду, на морози чи спеку сюди приїжджають, приходять пішки сотні а навіть й тисячі людей. Приходять з Львівщини, Тернопільщини, Франківщини, Закарпаття і Волині, зі Східної України, з Білорусі і Росії, далеко з поза меж України і навіть з інших континентів, стверджуючи тим самим на увесь світ, що можна здолати народ, загарбати півсвіту, але неможливо перемогти Бога, не здолати, не знищити, навіть не применшити Божої слави.
Така вже мабуть щаслива а заодно й сумна наша доля, що Господь наділив український народ чудовою благодатною землею. Саме ця благословенна земля століттями манила різноманітних зайд і чужинців. Але щоби заволодіти землею треба вбити її господаря, а вбити – це не обов’язково знищити фізично. Для цього достатньо забрати в народу мову, культуру та пам’ять, або інакшими словами – історію. А це означало, що в першу чергу нищились літописи, хроніки, писемні джерела і згадки. Починаючи від диких татаро-монгольських і закінчуючи вишколеними більшовицькими ордами, в вирі набігів і воєн, безповоротно втрачено величезну кількість документів, які могли б витлумачити нам не одну загадку минувшини. Не оминула ця доля і страдецьку печеру. То ж і оповідь наша буде ґрунтуватись більше на легендах і переказах ніж на літописних джерелах. Тому ми будемо висувати більше здогадів і припущень ніж стверджувати точно встановлених фактів. Тому і почнемо нашу розповідь легендою.
Одного разу два брати, княжі стрільці з містечка Городок вибралися на полювання. Довго вони ходили лісами, а здобич все ховалась від їх пильного погляду. Втративши надію будь що вполювати, вони повернули додому. Аж ось один з братів побачив рись. Натягнув він лук, прицілився і пустив аж задзвеніла в повітрі тятива. Та схибив стрілець, бо стріла уп’явшись в бік, тільки ранила звіра і він зник в поблизьких хащах. Кинулись тоді стрільці в погоню по кривавому сліду, що його лишав ранений звір. Довго вони бігли хащами і аж перед вечір слід їх привів до невеликої діри в горі в котрій заховалась рись. Порадились брати і вирішили заночувати поблизу печери. Зранку, вони вполювавши рись, і знеохочені подальшими ловами, вирішили оглянути округу. Висока гора вкрита лісом стрімко спадала до грайливої річки в якій водилась незліченна кількість риб. Протилежна сторона гори плавно переходила в рівнину вкриту густими травами. Ген в далині на обрії, за доброї погоди синіли верхи карпатських хребтів. Місце їм настільки сподобалось, що невдовзі, разом з сім’ями, вони переселились сюди. З часом біля них селилися інші люди, корчували ліс, розорювали галявини, будували нові оселі і на горі виросло ціле село, яке в честь його засновників княжих стрільців було назване Стрілиска (в народі також побутують назви Стрілки, Стрілків, Стрільців).
Таким ось цікавим, але далеко недостовірним переказом розпочинається історія села, переказом яким і ми змушені задовольнитись за браком інших документальних даних. Існує ще декілька варіантів цієї легенди згідно з якими стрільці переслідували оленя, або ж двох рисів та всі вони сходяться в одному, що село було засноване княжими стрільцями в честь яких і отримало назву Стрілиска.
Проте, коли глянути в історію наших земель легенда про випадкову знахідку вигідної місцевості стрільцями виглядає зовсім неправдоподібно. В ті часи вся довколишня територія була вкрита густою мережею городищ та різноманітних укріплень, які виростали на шляхах, що пролягали південною стороною Розточчя і з’єднували поміж собою такі князівські центри як Перемишль, Белз, Володимир, Звенигород, Галич. Початки таких укріплених городищ сягають X століття і вони належали місцевим боярським родам. Що 10-15 км можна було зустріти більше чи менше укріплення (лише поблизу Стрілиск-Страдча розташовані Домажир, Добростани, Городок, Рокитне, Завадів), то ж жодна випадковість вже не могла мати місця. І саме тоді коли стрільці мали вирушити на полювання на місці “майбутніх Стрілиск” вже існувало давньоруське городище, яке датується XI-XIII ст. і яке багатьма істориками ідентифікується як літописна Печера Домажирова (Печера Домамири). Разом з іншими укріпленнями і городищами розкиданими побіч, Стрілиска творили єдиний оборонний комплекс, будівництво якого велось цілеспрямовано. Проте з точки зору історичної фольклористики такі легенди складають неоціненний скарб і є єдиним живим свідком тих далеких часів, фактом, що здатен з максимальною точністю відтворити дух подій, історична достовірність яких конкретними доказами здається втрачена для нас безповоротно.
Але повернімо до легенди про княжих стрільців, переказ якої, посилаючись на В.Залєського, подає І.Крип’якевич. З віком змінилась вдача братів і їх уми звернулись до святих речей. Вони стали монахами, пристосувавши для житла печеру. Колишні стрільці закликали ще кількох ченців і перетворили печеру на церкву і монастир. Дещо іншу версію цієї легенди опублікував у 1939 р. в своїй розвідці парох села Н.Вояковський. Він зокрема пише, що стрільці побудували тут невелику дерев’яну церковцю до якої спровадили ченців. Монахи почали селитись в поодиноких печерках, розкиданих довкола страдецької гори. У другій половині XI ст. прийшов до Стрілиск чернець з Києво-печерської Лаври і під його керівництвом почалась праця над викуттям у скелі підземного монастиря, яка була завершена наприкінці XI ст.
Розмірковуючи над згаданими працями та наведеними в них легендами ми знову стикаємось з цілою низкою запитань і сумнівів. Коли і як поселились тут перші ченці? Коли і як був заснований печерний монастир і чи взагалі печера мала культове призначення? Сумнівним видається твердження о. Вояковського про те, що дерев’яна церква побудована “стрільцями” простояла аж до XVIII ст. Бо найбільш імовірно, первісна церква мала б бути зруйнована внаслідок розвитку тих подій, що призвели до знищення села у XIII ст.
В позаминулому столітті висувались різні припущення про походження і призначення страдецької печери. Так відомий історик і краєзнавець Б. Януш наводив припущення одного з дослідників, що печера мала служити як храм і капище поганських богів. Інший “вчений” у своїй розвідці написав: “У 1648 р. козацький вождь Хмельницький, підклавши вогонь при вході до печер видушив димом велике число людей, що схоронились зі своїм майном перед ворогом…” Тому у 1939 році стараннями о. Н. Вояковського та видатного археолога д-ра Я. Пастернака в печерах розпочато розкопки, які на жаль не були завершені внаслідок початку Другої світової війни. Виявлений археологічний матеріал дав змогу засвідчити існування в страдецьких печерах давньоруського монастиря і датувати його другою половиною XI – першою половиною XIII ст. Необхідно зазначити, що страдецькі печери є єдиним на Західній Україні печерним монастирем у властивому розумінні цього слова, на відміну від скельних зі штучно видовбаними приміщеннями. Він в певній мірі нагадує київські печери у мініатюрі і зберігся у своєму первозданному вигляді.
Сьогодні на вступі до печери знаходиться у вигляді невеликого коридору вхідна церква Матері Божої Нерушимої Стіни, вимурувана і посвячена деканом о. Радзикевичем 28 серпня 1937 року. Цю вхідну церковцю в літературі помилково називають каплицею. Насправді ж вона фактично є церквою-усипальнею над невинно помордованими у 1242 р. ченцями та селянами і свої безпосередні функції церкви сповняла до встановлення комуністичного режиму, а також на початку 1990-х рр. у зв’язку з міжконфесійним напруженням в селі. Тоді вхідна печерна церква використовувалась греко-католицькою громадою, як парафіяльний храм.
Детальний опис печерного монастиря міститься в згаданій розвідці Н. Вояковського “Страдецька гора”. Згідно цього опису простору кімнату-грот, що розташована за півтори десятка метрів від входу по ліву сторону хідника ідентифіковано як давню монастирську церкву XI-XIII ст., де ще і сьогодні можна побачити престіл, проскомидійний стіл та келію ченця-затворника. На жаль написи церковно-слов’янською мовою і дві ікони вирізьблені в камені на стінах підземної церкви про які згадує у своїй публікації о. М.Вояковський не збереглись.
Від підземної церкви вглиб печери по обох боках коридору розміщені невеликі ніші-келії з напівкруглим склепінням. Дещо далі хідник розгалужується на два рукави. Дорога праворуч називається “до криниці” і пройшовши коротеньким коридорчиком закінчується невеликою кімнатою. Назва цього ходу пов’язана з тим, що в даному напрямку спуск з гори виводить до місця де колись було джерело, яке в народі називалось “криниця”. Крім того, як оповідали старожили, з хідника, який сьогодні повністю засипаний, до кімнати доносився шум води.
Хід ліворуч, що називається “до Києва”, спочатку петляє в горизонтальній площині, а потім по сходах круто піднімається до гори і далі, все звужуючись виводить до просторої кімнати (в народі її називають “хата”) котра очевидно служила келією ігумена. На цьому місці розкопки були припинені.
Небезпідставною також є легенда, що ченці спочатку селились в невеликих отворах-гротах навколо гори. Один з таких отворів існує до сьогоднішнього часу і в селі його називають “Діра”.
Та повернімо до тих часів коли печера в Стрілисках була діючим монастирем. У 1239-1240 рр. орди хана Батия жорстоким смерчем пронеслись землями України. Проте навіть це лихо не спинило міжусобних сутичок між українськими князями. Чернігівський князь Ростислав-Костянтин (1223-1264) син Михайла Всеволодовича у 1242 році зібрав воїнів і вирушив на Данила Галицького, постановивши будь-що відібрати у нього стольний Галич. Формально його претензії базувались на тому, що його батько був одружений з донькою галицько-волинського князя Романа Мстиславовича Оленою. Фактично головним поштовхом до походу стали труднощі Данила у зв’язку татаро-монгольською навалою та напружені стосунки галицького князя з ворохобним боярством.
В Галичині Ростислава підтримало боярство і з поміж них боярин Володислав Юрієвич. Ось що про це говорить літописець: “І прийшовши до [города] Печери Домажирової, обманув їх, [городян], Володислав, і здалися вони Ростиславу. А звідти, узявши [город] пішов [Володислав] до Галича, кажучи [Ростиславу]: “Твій є Галич”… Почувши ж [це і] зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І він, [Ростислав], не видержав, вибіг із Галича до [города] Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ галицький, та інші галичани. Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому, що татари вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю [Ростислав] спасся, а декількох із бояр його схоплено було”.
І знову запитання, запитання, запитання… Як, наприклад, зрозуміти запис в літописі “прийшовши до Печери Домажирової”? Чи ж можна ототожнювати літописну назву Домажири з назвою теперішнього села Домажир, що знаходиться за декілька кілометрів від Страдча? Чи можливо ближчий до істини був Н.Вояковський коли чисто механічно поставив знак рівності між “Печери Домамири” і страдецькими печерами? Якщо вгорі над печерами існувало городище з іншою назвою, то чому літописець назвав їх іменем сусіднього поселення Домамири, а не іменем власного поселення Стрілиска (чи ж бо Стрілки, Стрілків, Стрільців)?
А якщо літописні “Домамири” і теперішнє страдецьке городище це одне і те ж саме. Тоді стає зрозумілим чому печери названі домамирськими. Але тоді, згідно з літописом первісна назва села повинна звучати не Стрілиска, а Домамири. Але ця назва стосовно села Страдч не зустрічається в пізніших документах, відсутня вона і в народних переданнях.
Можливо, що після загибелі поселення в XIII ст. вцілілі мешканці перенесли свої домівки на інше місце де і виникло згодом село Домажир, а на попелищі колишніх Домамирів повстало нове село Страдч. Але все це версії, припущення, здогади. Відповідь на ці питання могли б дати археологічні розкопки, які чомусь ой як забарились.
Та загляньмо ще раз до літопису. Події розвивались блискавично. Похід чернігівського князя Ростислава на Галич виявився невдалим. Данило Галицький розбив чернігівське військо, зайняв Галич, а Ростислава змусив до втечі. Очевидно, що відступ відбувався тією ж дорогою і проходив через згадані Домамири. В цей же час орда Батия повертала з Європи і один з його загонів стикнувся з залишком дружини Ростислава в Бірку (чи не про північно-східну околицю Страдча йде мова, яка і до нині називається Бірок). “Року 6751 (1242 р.) Ростислава розігнали Татари в Бірку і [він] утік в Угорщину…”
Детально описавши міжкнязівські чвари літопис так і ні словом не обмовився про те, що ж відбувалося далі на страдецькій горі. І тільки уява та легенди, що дійшли з тих страшних часів допомагають нам повністю відтворити хід подальших подій. Правда необхідно зазначити, що люди забули про які часи йде мова і, складаючи легенди, змістили їх в пізніший період, коли уже кримські татари своїми набігами постійно плюндрували Україну.
Так ось коли орда переходила шляхом на Яворів, що проходить поблизу села один татарин відбився від загону і заглибився в поблизькі хащі. Шукаючи дороги, він проходив недалеко від печери в якій на той час сховались жителі села. Старші люди оповідають, що там схоронилось близько двох тисяч чоловік. Селяни, що затаїлися в печері уважно стежили за татарином і коли той підійшов ближче вистрелили з лука. Та стріла тільки ранила його в плече і він, наробивши величезного лементу втік. На той крик збігся весь татарський загін. Так, зовсім випадково було виявлене місце де сховались жителі села. Тоді татарський хан, вийшовши наперед, сказав, щоб люди, котрі є в печері здались на його ласку, бо іншого виходу в них нема. Довго радились селяни, та знаючи, що значить татарська неволя вирішили не здаватись І тоді розлючений хан крикнув : “Коли не хочете бути моїми рабами то станете рабами вогню!” Він наказав своїм воїнам зносити до печери хмиз, сухе листя, солому і розпалити біля входу велике вогнище. Їдкий дим густим рукавом поліз по хідниках печери. Тоді ігумен монастиря зібрав всіх ченців і вийшов просити хана щоби той спинив жорстоку розправу. “Великий хане!- сказав він.- Змилуйся над нещасним народом, зглянься на сльози невіст і дітей. Не карай неповинних людей за те, що поранили твого воїна”. Розсміявся хан і відповів: “Зухвала старче, твоя річ. Та хай буде так. Я послухаю тебе і загашу багаття, але тільки вашою кров’ю!” На ті слова озвірілі татари з гострими ножами кинулись на юрбу беззбройних ченців. Так було знищене село, так загинули люди, так був зруйнований монастир. З того часу нове село, що постало на пожарищах Стрілиск-Домамир стало називатись Страдч (від слів страта, страдати).
В народі існує повір’я, що після кривавого побоїща на страдецьку гору зійшла Пречиста Діва Марія і гірко оплакувала загиблих. Вона зібрала їхні душі і повела попід землю печерами аж у Київську Лавру. Тому-то жителі села від давніх часів так щиро пошановують ім’я Діви Марії. Тому-то вони вважають страдецьку землю святою, бо зрошена вона слізьми Богородиці. І як часто можна побачити прочан, що з безмежною вірою в серці клякають на страдецьку землю, цілують білий страдецький пісок і зв’язавши пригоршню піску в хустинку, притуляють його до грудей, говорячи: “Цей пісок є святий. Він помічний в кожній потребі в кожній хворобі, бо має велику силу”. І дійсно пісок цей має велику силу, адже кожна зернина його так рясно полита кров’ю наших пращурів, що через віки волають до нашої пам’яті, до нашого сумління.
Ось таку страшну ніким не описану і нічим не засвідчену правду донесли до нас прадавні легенди. Та все ж деякі свідчення тих драматичних подій таки дійшли до нашого часу. Під час археологічних розкопок було виявлено обгорілі залишки дерев’яних речей в келіях і підземній церкві, відкопано рештки людей, що були видушені в печері димом. Можливо навіть легенда про ігумена і ченців котрі просили хана припинити розправу виникла не на порожньому місці і має під собою деякий реальний ґрунт. Так за свідченням учасниці розкопок Анастасії Дейнеки з лівого боку перед входом до печери під шаром піску було виявлено попіл і обгорілі кістки кількох чоловік.
Під час будівництва вхідної церкви-усипальні і розкопок було впорядковано територію навколо печери. При вході було стесано частину схилу гори і зроблено невеликий майданчик. Праворуч на цьому майданчику для викопаних у печері костей загиблих людей котрих відкопували в печері було вимурувано саркофаг. Проте впродовж 60-х-80-х рр. все це було знищене, вхідна церковця сплюндрована, саркофаг розбито, а людські кості порозкидано. Ще яких 20 літ тому, після сильних дощів, вони де-не-де жовтіли з-під землі на стежці, що веде в гору до печери і було видно як невдячні нащадки раз-по-раз, тупцюючи ногами, перемішують їх з ґрунтом.
Вивчення печери в 30-х рр. нашого століття дало можливість вирішити питання її походження і розв’язати багато пересудів. Одначе не зважаючи на титанічну працю д-ра Я. Пастернака і о. М. Вояковського в неймовірно важких умовах польської окупації, на величезний ентузіазм юнаків і дівчат села і різноманітних молодечих організацій поблизького Львова, дослідження печери так і не було завершене. До сьогоднішнього дня залишається невідомим куди ж далі веде хідник з келії ігумена (“хати”).
В літературнім збірнику Галицько-Руської Матиці наводиться свідчення церковного провізора про те, що він в дитинстві проліз в отвір котрий знаходиться в “хаті” і просувався дуже довго, поки не злякавшись, повернув назад. Йому в свій час старі люди оповідали, що два хлопці йшли київським хідником два дні, так і не дійшовши кінця. Відсутність точних відомостей про довжину і напрямок цього коридору породжували різні повір’я і перекази. Так одна з легенд говорить, що колись давно люди захотіли дізнатись про довжину підземного хідника. Проте хід був настільки довгим, що всі їх намагання пройти його були марними. Тоді вони зловили зайця, прив’язали йому до шиї табличку з написом “Страдч” і сильно наполохавши пустили в печеру. Заєць два тижні не їв і не пив, все біг попід землею, аж поки не вискочив з печер у Києві. Тоді він ходив по вулицях Києва, а люди прочитавши на таблиці напис “Страдч”, дивувались, що заєць здолав таку дорогу попід землею. Тому хідник і був названий “до Києва”. До останнього часу більшість старших людей села була твердо переконана, що страдецькі печери підземними переходами зв’язані з Києво-Печерською Лаврою.
Пояснюючи походження цих легенд, Ян Крашевський говорив, що після того, як український народ на західноукраїнських землях згубив реальний зв’язок з святим в його очах містом Києвом, то хоч в думках потішався легендарним сполученням з ним підземними хідниками. Після втрати українським народом незалежності духовно збіднілі нащадки не йняли віри, що ця печера могла бути викута в скелі людськими руками і приписували її створення надприродним силам. Так один з переказів оповідає, що коли татари оточили на страдецькій горі Пресвяту Богородицю і хотіли взяти її в полон то перед нею розступилася земля, щоби вона могла втекти і таким чином постали печери. Ще одна з небилиць говорить, що одного разу до печери зайшла дівчина і, заблудившись, пробула там без їжі і питва цілий рік. А на другий рік на Великдень коли вона вийшла з печери і священик поблагословив її то розсипалась на порохно.
Як згадувалось визначне молитовне і прочанське значення села Страдч свого часу було визнане грамотами римських первоієрархів і зокрема двома декретами папи Пія XI. Проте мабуть найбільшим свідченням святості цієї місцевості є постійна опіка над нею Господа Бога і чуда, які по сьогоднішній день відбуваються на страдецькій горі. Бо тільки Господнім провидінням можна пояснити той факт, що на парохіяльному цвинтарі знаходяться могили двох мучеників, проголошених покійним папою Іваном-Павлом II блаженними – о. Миколи Конрада і дяка Володимира Прийми. Тільки Божою волею можна витлумачити те, що о. М.Конрад, який спочатку душпастирював у Тернополі, а згодом ціле життя провів у Львові у 1939 році “випадково” опинився на парохії в селі Страдч. Тільки через те, що Господь готував терновий вінок мучеників о. Конраду та дяку Приймі можна вповні зрозуміти дивні на перший погляд обставини їхньої смерті.
Це був четвертий день від початку німецько-радянської війни. Священик з дяком збирались піти висповідати та запричащати важко хвору жінку, що мешкала біля гостинця, яким на Схід відступали радянські війська. Люди із села намагались не впустити їх, переконуючи, що треба трохи зачекати поки відійдуть більшовики, що вони наражають своє життя на величезну небезпеку. У відповідь священик рішуче заявив, що навіть якби їх там чекала смерть чи муки це його святий пастирський обов’язок прийти із духовною розрадою та Євхаристійним Христом до того хто є в потребі. По дорозі до хворої червоні вояки не спиняли священика з дяком. І коли о. Конрад вже висповідав і запричастив жінку та повертався з дяком до села два енкаведисти побачили їх і наздогнали. І вже після того як прийшли німці біля сусіднього села Ямельна було знайдено тіла о. М.Конрада та дяка В.Прийми. Священик був старенький і його убили відразу, а дяк на тілі мав численні колені рани, вибрані очі, відрізані вуха і ніс. Старші люди в селі оповідали, що дяка так страшно катували через те, що він заступився за священика. Останньою хто їх бачив була жінка В.Прийми, яка наздогнала священика і чоловіка біля Ямельної але один з енкаведистів вдарив її прикладом в голову і кинув в придорожній рів. Вона упізнала обидвох катів – це були брати Рінґелі з сусіднього Янова.
В парохіяльній церкві також зберігається копія чудотворної ікони Богородиці про яку згадував о. Вояковський. Оригінальна ікона зникла в післявоєнні часи. Проте навіть біля копії чимало людей уже отримало незмірні ласки і зцілення від Пресвятої Богородиці. Мабуть Господь цим хоче з одного боку підкреслити святість цієї дивної місцевості, а з другого – показати нам, що матеріальні предмети є тільки середниками через які Він уділяє людям свої ласки і благодаті.
Оце здається і все, що ми знаємо про страдецьку печеру, про гору, про це село, село про яке можна по праву сказати, що воно вийшло легенди. Тут правда переплуталась з вигадкою, історія побудована на легенді, а легенда створена історією. Тут щодень точиться боротьба між пихою і пам’яттю. Перша заклопотана своїми дріб’язковими проблемами, нікчемними пориваннями не відставати від часу, стати на одну ногу з сучасними селами-дегенератами, селами байстрятами. Друга взиває до людської душі і сумління, кожним подихом своїм благаючи: “Люди! Схаменіться, отямтесь, бо час прокляне вас.” Тут кожен камінь, кожен клаптик землі насичений болем і стражданням. Тут історія стає докором нашої бездушності, нашого великого безпам’ятства.
Якщо в вас щире серце, то приходьте на страдецьку гору, поклоніться пам’яті тих мучеників, що полягли за нашу землю і віру і перед вами оживуть всі давні легенди. Можливо тут ви почуєте інші перекази, чи пісні, відкриєте для себе щось нове. Приходьте до Страдча, бо тільки тут ви зможете почути пісню, яка коротко, але правдиво оповість вам всю історію маленького села, що стало уособленням далі всього нашого великого народу.
