svi 1Сім років я намагалася стати матір'ю.

Але тільки після того, як двічі побувала на Хресній дорозі, народила чудову донечку.

У моєму житті все було цілком звичсшно. Я закінчила школу, інститут. На четвертому курсі побралася зі своїм одногруп-ником. Перші роки подружнього життя пролетіли як мить — це були чудові, медові дні. Рік, другий, третій...

Ми задумалися про дітей. Так вже хотілося відчути себе матусею, пригорнути малесеньку дитинку до грудей, колисати її на руках. Та Господь не давав нам діток, ми були позбавлені цього щастя.

Почала лікуватися. Робила аналізи, і всі як один — "не вагітна". Ці слова для мене вже звучали не як діагноз, а як вирок. За сім років у мене не виникало іншого такого сильного бажання, як це — мати дитинку. Чоловік всіляко підтримував мене, ніколи не дорікнув поганим словом. Та батьками митак і не ставали. Тоді, наслухавшись різних історій про те, як від непліддя допомагають |різні знахарки, почала їздити і до бабок. Чого тут тільки не почула: "дитино, та тобі пороблено", "та тобі треба прокляття з четвертого коліна знімати", "а тобі тільки такий амулет допоможе"...Тисячі виїздила на (людей, які нічим мені не допомогли. Якось на недільній літургії я пішла до сповіді. Зізналась отцеві у своїх (поганих думках: мовляв, думаю, чому ті жінки, які своїх дітей не люблять, залишають, навіть продають — 1 чому вони стали мамами, а я не можу?

Чому це сталось зі мною? На що священик відповів мені: "Бач, дитинко, кожному в житі і дається свій іхрест. Господь посилає тобі ті випробування, які ти можеш подужати. Ти сильна, тільки нетам шукаєш. Чи просила ти Господа про допомогу, чи тільки нарікала на нього?" Після цих слів я задумалась. Господь завжди був для мене останньою інстанцією. Але саме до нього першого мала я б звернутись у кожному своєму проханні. Чому ж я цього не робила? Чому нарікала на Господа, що він не дає мені дитинку, якщо я щиро про це не прохала в Нього? Попри те, що я ніколи не вірила в чудотворну силу ікон чи в об'явлення святих ликів на деревах, зрозуміла, що довіритись Господу це найкраще для мене. А після розповіді моєї сестри проте, наскільки їй легко стало на душі після поїздки до Страдча та Хресної дороги, я наважилась туди поїхати. Ми зібрались разом із чоловіком. Соромно зізнатись, але я живу всього за півгодини їзди від цього святого місця, а до того не була гам жодного разу. Тільки тепер я розумію, скільки часу даремно витратила, скільки зайвого впустила у своє життя, коли головне, що мені було потрібно, - довіритись Йому. Господь привів мене туди це місце він сам поблагословив. Якщо ви були там, то зрозумієте. Віковічні соснові ліси, свіже повітря, звірина, яка не боїться людей, там сама природа співає хиалу Творцеві. Там просто неможливо не думати про Його велич, про всемогутність і доброту. Там задумуєшся над власним життям і знаходиш те, що шукаєш... Проща у Страдчі відбувається на Хресній дорозі. Ми проходили її у неділю разом з іншими прочанами. Хресна дорога розділена на стації, перша та остання— біля церкви. Поблизу кожної з них роздумуєш про життя Христа, розумієш: якщо він за нас терпів такі муки, то як смієш |ти, людино, жалітись на свій хрест? Щиро проси у Господа ласки, і він тебе почує. Як я вже пізніше сюди, на святу Страдецьку гору, на Хресну дорогу, до могил блаженних мучеників, до ікони | Матері Божої Нерушимої Стіни, до монастирських печер, йдуть тисячі паломників. І Господь чує кожного перших відвідин Страдча я була сама не своя щось перевернулось у моїй душі.

Я не могла зрозуміти, що зі мною, але мене невимовною силою тягнуло іуди знову. Минув тиждень, і я поїхала до С’традча ще раз. Відчула ще більше піднесення, стало легко-легко надуші. Йшла Хресною дорогою, і мені хотілося плакати —тільки цього разу я вже не шкодувала себе, а просто відчувала якусь переміну. Пригадую це, і сльози знову навертаються на очі. Сльози щастя. Рівно через місяць після того, як я двічі побувала в Страдчі, я завагітніла. Сім років поневірянь, і нарешті моя мрія здійснюється! Я почувалася найщасливішою людиною у світі. Чоловік теж просто сяяв — ми давно були готові до цього і прагнули стати батьками понад усе. Я бачила, як округлюється мій животик, і розуміла: Господь тепер у всьому мені допомагає. Тому я знову і знову їздила в Його святе місце. Так добре, як там, мені не було ніде. Хоча моя вагітність, за словами лікарів, і була під загрозою, та Бог мене охоронив від злого, і я народила чудову дівчинку. Ми назвали її Богданкою, адже нам це чудо уділив саме Господь. Моя малеча вже з дитинства знає, що ми ідемо молитись Возі, я беру ЇЇ із собою в кожну свою мандрівку до Страдча. Окрім того, я вже побувала і в інших відгіустових місцях Глинянах, Уневі, Крехові, Зарваниці. Усюди, де б я не була, розумію: всім завдячуємо нашому Творцеві. Дякуємо за кожну пташину пісню, за теплі обійми чоловіка, за перше "агу" дитини.

А я дякую Йому за найбільше щастя в моєму житті  синьооке маленьке чудо, яке щовечора складає маленькі рученята в молитві й мовить: "Отче наш..."

Іванна, 31 рік м. Львів