18.1 C
Страдч
19.08.2019
Історія Страдча Новини Печери Про Страдч

Феномен Страдецької печери

Феномен Страдецької печери

Іще всередині ХІ сторіччя у піщаній горі, поблизу якої розташоване село Страдч, побожні монахи видовбали у скелі – камені-пісковику – підземний монастир. Ця святиня стала другою після Києво-Печерської лаври створеною за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Наслідком титанічної праці постала Страдецька Печерська лавра, яка збереглася донині. Тисячі паломників з усієї України та світу щороку поспішають до Страдча, аби взяти участь у відпустових молитвах. Поблизу Янівського цвинтаря, що у Львові, прочани сідають у маршрутки яворівського напрямку, прямуючи до знаного села автошляхом Львів – Краковець. Нещодавно на Страдецькій горі побував і наш кореспондент.

Розповідь про Страдецьку Печерську лавру розпочну з екскурсу в історію. Перший запис про неї в Галицько-Волинському літописі від 1242 року під назвою «Печера Домажирова». Саме тоді ченців підземного монастиря та тамтешніх жителів спіткала велика трагедія. Коли у лісі Бірок змагалися дружини князя Ростислава і татарів,налякані селяни перебували у печернім монастирі. Подейкують, що хтось вистрелив у татарина, котрий проїжджав на коні, однак стріла пролетіла повз. Татарин почав галасувати,й частина загону подалася на пошуки стрільця. Так несподівано було викрито вхід до печерної лаври, де за усними переказами заховалося близько двох тисяч осіб.

Коли розлючені татари наказали укритим вийтизі сховку, то були вкрай здивовані: їхня вимога залишилась невиконаною. Тоді, шаленіючи від люті, вони розклали багаття в головному коридорі. Люди й після цього не вийшли. На їхній захист прибігли ченці, котрі молились у сільській церкві вгорі. Поклонившись нелюдам, вони почали благати помилувати бідолашних. Однак закам’янілу душу хана не розчулили ані прохання ченців, ані, тим паче, зойки стражденних,які доносилися з печери. Насміхаючись, він відповів,що полум’я можна погасити лише кров’ю монахів.По тих словах татари кинулися з ножами на ченціві повбивали їх. Проте кров не загасила полум’я. Вона лише частково вгамувала татарську жагу.А тим часом дим нещадно поглинав людські життя без огляду на вік і стать. Вуста дорослих німіли у молитві. Діти шукали захисту у щоразу слабших обіймах своїх матерів. Це був останній подих, останнє взивання до Бога людей. Існує повір’я, що тоді Пресвятая Богородиця зійшла на страдницьку гору, встала перед татарами з піднятими руками і мовила: “Неруш! Стіна!”. Пречиста Діва Марія огорнула людські душі омофором та повела у славі до Небесної оселі. Відтоді гору почали називати Страдницькою чи Страдецькою, а поселення, котре з часом відновили,– Страдчем. Підтвердженням описаної трагедії постають сліди, котрих не стерли віки. Під час археологічних досліджень виявили обгорілу дерев’яну долівкув печернім коридорі та велику кількість людських костей, зокрема й дитячих. Їх захоронили у давньому передсінку лаври, який обмурували за сприяння отця Вояковського та освятили як Печерну церкву Матері Божої Нерушимої Стіни Грамотою митрополичогоординаріяту у Львові.Саму ж церковну споруду татари, очевидно, спалили тоді, коли й городище. Письмові джерела свідчать, що 1420 року за часів Речі Посполитої король Владислав Ягайло збудував місцеву церкву Внебовзяття Діви Марії за проектом архітектора Бернара.Цей храм згорів. Однак уже 1795-го тут збудували муровану церкву, а 1896 р. на місці дерев’яної дзвіниці постала нова, мурована. Під час Першої світової війни, коли парохом служив отець Орест Коновалець (дядько відомого провідника УПА Євгена Коновальця, – авт.), село спалили до половини, а церква зосталася ушкодженою настільки, що вже не підлягаларемонту. Проте богослужіння тут далі відправляли.Ці дані зафіксовано у церковних Шематизмах за 1918рік. Аж через дев’ять років реконструювали церквуза проектом Є. Нагірного з напівокруглими банями,яка стоїть і донині. Ця мурована церковця, яка постала на місці згорілої дерев’яної, є чудовою пам’яткоюархітектури і, як вважає Церква, має особливу ласкута привілей. Іще 1936 року святість і видатне духовнезначення Страдецької гори для українського народу підтвердив Папа Пій ХІ, надавши храму Успення Пресвятої Богородиці повний відпуст на кожний день уроці. За умови доброї сповіді, відбутої літургії та Пресвятої Євхаристії у страдецькому храмі прочани нові відпускали всі дочасні кари. У доповненні до цього відпусту Папа благословив встановлення на Страдецькій горі Хресної дороги з Єрусалимськими відпустами. Фактично за духовним значенням ця хресна хода піднесена до гідності Єрусалимської.– Хресна дорога – це останні дні Ісуса Христа, – зазначає парох храму Успення Пресвятої Богородиці отець Іван Колтун – Це період, перед яким його розп’яли та поклали до гробу. В католицькій церкві це почитання цих останніх днів життя та смерті Ісуса Христа. Чотирнадцять стацій (зупинок) Хресної дороги – це розважання над останніми днями і годинами Господа.Ми зупиняємося та застановляємося перед кожною постаттю Христа, переймаючись тим, що Ісус переживав останньої хвилі. Це настанова для нас: як ми маємо поводитися зі своїми хрестами, які на нас по-кладені. У Страдчі є XV стація, яка закінчує погребіння та смерть Ісуса Христа. Це стація «Воскресіння». У нашому східному обряді ми завжди акцентуємо, що Христос Своїм воскресінням переміг смерть. У церкві Успення Пресвятої Богородиці зберігають копію чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни. Розпис іконостасу належить талановитим художникам школи Новаківського. Дві ікони намісного ряду іконостасу – Ісуса Христа з відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі – роботи Антона Манастирського. Запрестольна ікона Успіння Матері Божої вийшла з-під пензля Василя Дяденюка.– 1993 року біля копії чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни ікони зцілилася дівчинка, – розповідає отець Іван. – Також тут зберігається ікона Успення Пресвятої Богородиці. Я знайшов запис дружини отця Миколи Вояковського за 1962 рік, де зазначено, що люди оздоровлювалися біля неї, складаючи милиці. Більше записів про чудотворність іконне збереглося. За часів радянської окупації люди десь поховали це все.Провівши мене стаціями Хресної дороги, отець Іван запропонував оглянути Страдецьку Печерську лавру. Частиною печери є вхідна галерея, в якій облаштували каплицю. У печерній церкві є кам’яний хрест ХІ сторіччя. А ще тут зберігся кам’яний стілецьдля сповіді. Біля головної стіни – витесаний з каменю

престол. Раніше там було декілька чернечих келій.У кінці печер є стіна, де каменем стікають краплі –«сльози Богородиці». Далі хід звужується та переходить у довгий звивистий коридор, що веде вглибгори. Печера є рукотворною, хоч її творці попервах використовували природні тектонічні тріщини, які поступово розширювали та поглиблювали. У широкому кам’яному пагорбі монахи змогли вирубати численні підземні коридори загальною довжиною понад 270 метрів, келії, які були розташовані на глибині близько 20 м, печерну церковцю, трапезну. Навідміну від Києво-Печерської чи Почаївської лавр,які внаслідок пізніших добудов і перебудов втратили свій первісний вигляд, монастирський комплекс у Страдчі зберігся майже незміненим. Тому тут можна сповна відчути та уявити, як на наших землях виглядало первісне подвижницьке монаше життя, сповнене подвигів молитви, посту й упокорення.– Невдовзі після проголошення незалежності України отці та вихованці Львівської духовної семінарії почали проводити прощі у Страдчі, – розповідає отець Іван. – Тоді ще я був студентом. Раз на рік ми приходили на прощу до села, де також виносили чудотворну ікону. Ми заходили у печеру, де відтак відбувалася молитва.Отця Івана призначено адміністратором храму Успення Пресвятої Богородиці 2003 року. Прибувши у Страдч, він застав у печерах певне занедбання. Люди,які сюди приходили, залишали багато всілякого мотлоху: склянки, банки, виделки. Це все доводилося вичищати та викидати священикам і парафіянам. Воний зуміли довести печеру до ладу.– Щопонеділка ми відправляємо у печері Святу літургію, – зазначає мій співрозмовник. – Щодня відбуваються богослужіння у Церкві Успення Пресвятої Богородиці, після чого відчиняємо двері печери для людей. У лаврі працює двоє чергових, які стежать, аби відвідувачі не смітили та не надбирали звідти піску.Щодня люди мають змогу вислухати Службу Божу, а відтак піти на Хресну дорогу й отримати повний від-пуст гріхів.В особливий спосіб у Страдчі присутні два українські новомученики – блаженний священномученик Микола Конрад та блаженний мученик Володимир Прийма. Перший із них отримав освіту в Римі, де захистив докторські дисертації з філософії та богослов’я, а 1930 року на запрошення митрополита Андрея Шептицького став професором історії філософії та соціології довоєнної Львівської богословської академії. З приходом більшовицької влади 1939 року академія тимчасово припинила свою діяльність. Відтак митрополит Андрей призначив Миколу Конрада парохом села Страдч. Ревно виконуючи душпастирські обов’язки, зокрема духовно опікуючись молоддю,священик виявляв велику сумлінність та відповідальність.А Володимир Прийма був уродженцем с. Страдч. Він служив дяком у Страдецькій місцевій церкві тареґентом парафіяльного хору. Цей чоловік був зразковим християнином, добрим сім’янином, батьком багатодітної сім’ї. Він проявляв корисні та слушні ініціативи в парафіяльному житті, в усьому виявляв людську гідність, а свою діяльність будував на євангельських засадах.26 червня 1941 року отця Миколу попросили висповідати і запричастити стареньку хвору жінку.З огляду на непевні часи, пароха супроводжував дяк.Йти треба було шляхом, яким на схід відступали радянські війська під натиском німців. Коли священик з дяком уже поверталися від хворої, їх спіймали солдати НКВС. Незважаючи на те, що священик був одягнений у церковні ризи, вони силоміць погнали його до найближчого лісу, який із давніх часів називають Бірком. Там обох жорстоко замордували.Очевидці похорону згадують, що тіло отця Миколи залишалося чистим до поховання. Понівечені та скатовані тіла Христових мучеників знайшли останній спочинок на парафіяльному цвинтарі Страдецької гори.Господь та Пречиста Діва Марія обдарували Страдецьку гору незмірними ласками. Під час свого історичного візиту в Україну Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив отця Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму блаженними мучениками Христової Церкви. Їхні могили стали місцем массового паломництва. Отця Миколу Конрада вважають духовним опікуном студентської молоді, а дяка Володимира Прийму – мирян. Його мощі нині перебувають у саркофазі церкви Успення Пресвятої Богородиці.– У храмі Успення Пресвятої Богородиці відчутно постійну Божу присутність. У тиші соснового лісу, в сторіччями намолених печерних коридорах Господь в особливий спосіб вислуховує людські болі та турботи, зсилаючи на людям незримий небесний лік. Треба лише вслухатися у шурхіт дерев, у тишу цвинтарних хрестів, як враз почуємо голос самого Бога, збагнемо його Божественну розраду і пораду на наше нелегке земне життя, мовив наостанок нашої розмови отець Іван Колтун.

Юрій СКОБАЛО
(Збережено стиль та граматику оригіналу)
Джерела:
Газета «Тиждень і люди»;
Знайди прихисток своїй душі. – Л.Коваль. – Львів, – 2006

Схожі публікації

Всеукраїнська проща 26 червня 2019

stradch

Архиєпархіальний прочансько-відпустовий комплекс УГКЦ в с. Страдч

stradch

Запрошуєм на Храмовий Празник парафії Успення Пресвятої Богородиці с. Страдч

stradch
Завантаження ....