“Бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: “Жінко, ось син Твій”. А тоді до учня мовить: “Ось Матір твоя” (Йо.19, 26-21).    Вмираючи у муках, люблячий Спаситель вчинив нам велику ласку – ми стали дітьми і Його Божественної Матері, яка смиренно прийняла Синову паству.  З того часу Вона покірно співтерпить… зі Своїм Сином для нашого спасіння,  а Її Непорочне Серце, сповнене болю і милосердя, не закривається для світу ні на мить. Воно страждає, навертає заблуканих, потішає у терпіннях. Марія, любляча Мати,  в часи упадку стукає в наші серця, приходить у чудовних з’явах – застерігає,  вчить молитися, попереджує. У важкий для Русі час, богобоязний князь Ярослав Мудрий не обмежився міцним укріпленням – оборонним муром навколо Києва і трьома брамами. Найбільшу захорону він бачив у Божому Милосерді: могутнім щитом і зброєю постала церква Благовіщення Пресвятої Діви Марії.Ієромонах Іларіон залишив нам пам’ятку про ці події: “…І славний град твой Киева величество, яко він – цем обложил, передал люди твоя і град святий всеславний скорой на помощ християнам Святій Богородиці,єжи і церков на великих вратах Созда в ім’я Перваго Господского Праздника Святого Благовіщення. Український народ віддав себе під опіку Матері Божої вже з приходом християнства на Русь.  Це один з перших серед слов’янських народів. Не дивно, що Україна така багата Марійськими святинями, чудотворними іконами, об’явами Пречистої Діви Марії – Гошів, Зарваниця, Унів, Погоня, Теребовля, Галич, Почаїв. Серед них і Страдч,до якого з особливою ревністю линуть потребуючі. Історія цієї святині незвичайна. Її початки сягають щонайменше ХІ ст.. У той час, завдяки Божому Промислу, облюбували собі цю місцину кілька зайшлих ченців – ідучи з Києва, чи може з Малої Азії. Натхненні до схимницького життя,подолали важку працю – видовбали у камені-пісковику печерний монастир,  де й провадили, упокорені духом,  у молитві й пості, життя!   Страдецька печерська церква – чи не єдина в Західній Україні пам’ятка християнства, що зберегла свій вигляд до ХХ ст. Майже таким,як за часів, коли була монашим помешканням.  Це довгий підземний коридор з кількома відгалуженнями, вирубаний у широкому кам’янистому пагорбі. В стінах коридорів були видовбані ніші-келії для монахів [7]. Ще в одному джерелі зазначено: “Служили ті печери за помешкання ченців Чину св.Василія”. [14].   У 1939 р. за ініціативи пароха о.  Миколая Вояковського було розпочато археологічні розкопки,які зупинилися з початком Другої світової війни. У тому ж році вийшла друком розвідка о. Вояковського,у якій він детально описує печерний монастир, котрий, на жаль, на наш час зазнав руйнації, бо поблизу розташований завод силікатної цегли.Аби добути пісок з-під кам’яного шару, десятиліттями проводились вибухові роботи. Внаслідок цього засипано один хідник повністю, а інший частково. Досі збереглась лавка воротаря, який спостерігав за тими, хто заходив до лаври.  Далі праворуч було кілька келій, що слугували ченцям за спальні. Ліворуч від головного входу збереглася печерна церква. У святилищі зліва – проскомидійний стіл з каменю, а над ним заглиблення, в якому поміщалась невелика ікона. Збоку – кам’яний стілець для сповіді. При головній стіні престіл, викутий з каменю на 1 метр висотою. На престолі знаходиться заглиблення для святих мощей. То були, згідно напису, мощі священомученика Тимотея.За престолом, у заглибленні стіни, горіло вічне світло за Кивотом. О. Вояковський[1,2] згадує у своєму описі про дві ікони,викуті на стінах – Христа Спасителя в терновому вінку та св. П’ятниці.  До нашого часу збереглися тільки два заглиблення, які,можливо, вдалось би ідентифікувати. Побіч печерної церкви знаходиться келія затворника – одинока на всю Україну пам’ятка [1,2].З неї виходило невеличке віконце до святилища, через яке монах приймав Христа у Св. Тайні Євхаристії та діставав скромну поживу.   Далі, з обох боків головного входу знаходяться келії, іноді сполучені між собою малими віконцями. На відстані 34 м від входу до монастиря є роздоріжжя. Хід, що йде праворуч називають “До керниці”, а той, ліворуч – “До Києва”. Назва хідника “До керниці” мотивована тим, що звідти доносився шум води. Тепер він засипаний.Хід “До Києва” проходить через круті сходи, вверх, поступово звужуючись і приводить до великої келії, вчетверо більшої від інших.Ймовірно, що це була келія о. Ігумена. Вона, згідно опису о. Вояковського, містила в собі спальню і канцелярію, де донині збереглися сліди в стіні з витесаної в ній шафи. Я.Пастернак допускає, що це була спільна харчівня-рефектар для монахів (350*650см) [7]. Навпроти канцелярії знаходилась, очевидно, комора, бо під час археологічних досліджень тут було знайдено глиняний посуд, котрий датувався XI-XIII ст.Отож, за певністю можна твердити, що в Печерній лаврі жили ченці протягом цього часу. Назва ходу “До Києва” ймовірно пов’язана з тим, що люди, прагнучи зв’язку зі святим Києвом, тішили себе уявою про те,що хідник веде до Києво-Печерської лаври. Народна фантазія навіть витворила історію про те, що зловивши зайця, люди прив’язали йому до шиї табличку з написом “Страдч” і пустили у лівий хідник. Через два тижні звірятко вийшло з Київських печер і ходило вулицями міста.  А у виданні “ Literaturny sbornyk” описано те, що церковний провізор у 1863 році, маючи 76 літ, втиснувся в отвір, що вів з так званої кімнати і, плазуючи,посувався дуже довго, але налякався і повернувся назад. Йому ж, колись молодому,розповідали старі люди про те, що два хлопці йшли разом тим київським хідником два дні, і не дійшовши до кінця, повернулись додому. Розповідали також в селі небелицю про дівчину, яка після Великоднього Святого Причастя увійшла до печери і заблукала.Знайшли її аж через рік – так довго вона пробула там без їжі. Та коли вийшла і поблагословив її священик, то розсипалась, мов порохно. Важко було зрозуміти людям потугу чернечої праці, завдяки якій виникла печерська лавра з її чудними ходами та розгалуженнями,тому люди трактували цей феномен так: сама земля розступала там, щоб дати Матері Божій дорогу. Вище над печерою було розташоване поселення. Кажуть, що дуже давно вся гора була вкрита густим лісом.  Якось два княжих стрільці з недалекого Городка, полюючи на рись, заблукали аж на цю гору. Рись заховалася до печери і мисливці чекали на неї аж до ранку,поки не вполювали. Розкішні природні угіддя, яких не торкалася рука людини – ліс, звірина, річка, багата рибою – приваблювали зайшлих стрільців.Згодом вони оселились тут, спровадивши на гору більше людей, а поселення назвали Стрілиськами.На самій горі (364м) збудували невелику дерев’яну церковцю на честь Успіння Пресвятої Богородиці      Отак … Читати далі Історія Страдча