1 Liange

 

Про Страдч як відпустове місце й нині знає небагато галичан. Здебільшого, прочани для відпущення гріхів прямують до Зарваниці чи Унева. А між тим, іще Папа Пій ХІ своєю грамотою благословив Хресну дорогу на Страдецькій горі, яку 1936 року запровадив отець Микола Вояковський. Верховний архієпископ надав їй статус Єрусалимської. Це означає, що проходження нею прирівнюється до проходження Єрусалимського хресного ходу, яким колись ішов сам Христос.

А церква Успіння Пресвятої Богородиці відповідною постановою Святішого Отця наділена повним відпустом на щодень за участь у Службі Божій. Лише кілька церков у світі мають таку ласку і привілей.

У цих лісах жили рисі

За легендою, першими мешканцями нинішньої Страдецької гори, що на території Яворівського національного парку, було два стрільці, які з Городка прийшли в це місце на полювання. Тоді тут були густі ліси. У них надвечір вони помітили рись, але тварина сховалася в печері. Стрільці не поспішали додому, тому вирішили переночувати під деревами, а вранці продовжити полювання. Коли ж зій­шло сонце, вони прокинулися й були вражені навколишньою красою. Згодом із печери вийшла рись, яку й уполювали стрільці. Відважні чоловіки повернулися додому, та ніяк не могли забути цю місцину. Згодом повернулися до неї, звели невеличку хатину й оселилися в ній. Пізніше на горі з’явилася дерев’яна церква. Так постало поселення, яке на честь його засновників назвали Стрі­лець­ким. Вважають, що його за­снували ще в IX столітті, а че­рез дві сотні років тут з’явилися перші монахи.
За однією з версій, у цей час на нинішню Страдецьку гору прийшов ченець із Києво-Печерської Лаври й зібрав у цій місцевості інших монахів, які заснували перший монастир.

Леся Коваль у книзі “Знайди прихисток своїй душі на Страдецькій Хресній дорозі” розповідає: “Історія цієї святині незвичайна. Її початки сягають щонайменше ХІ ст. У той час, за­вдяки Божому Промислу, облюбували собі цю місцину кілька зайшлих ченців – ідучи з Києва чи, може, з Малої Азії. Натхненні до схимницького життя подолали важку працю – видовбали в камені-пісковику печерний монастир, де й провадили, упокорені духом, у пості й молитві, життя. Страдецька печерна Лавра – чи не єдина в Західній Україні пам’ятка хрис­тиянства, що зберегла свій вигляд до ХХ ст. майже таким, як за часів, коли була монашим помешканням”.

За часів Київської Русі й Галицько-Волинського князівства ця чернецька обитель була другим після Києво-Печерської Лаври підземним монастирем на території нинішньої України.
Про його існування згадують у Іпатіївському літописі, а також у Галицько-Волинському літописі від 1242 року. Там його іменують “Печерою Доможирова”.

Так жили ченці тисячоліття тому

Через різні причини це місце довго не досліджували історики й архітектори. Лише напередодні Другої світової війни в 30-х роках минулого століття священик Микола Вояков­ський запросив до роботи на Страдецькій горі відомого археолога Ярослава Пастернака.

На жаль, через військові дії припинили дослідження. Однак археологи все-таки встановили цікаві факти. Виявлено, що вхідна галерея до монастиря мала довжину 40 м, загальна довжина ходів по ньому становила 270 м, а свої келії ченці розмістили на глибині понад 20 м під землею.

Донині у Страдчанському печерному монастирі збереглася лавка воротаря. Печерна церква розміщена ліворуч від головного входу, а вже потрапивши за її престол, можна пройти й до Печерної Лаври. На сті­нах у скелях висічено заглиблення для ікон. Щоправда, немає самих образів святої Параскеви П’ятниці та Христа Спасителя, увінчаного терном.

Проте дивом зберігся кам’яний хрест ХІ століття, а також кам’яний стілець, призначений для сповіді.
Біля головної стіни – витесаний з каменю престол, із заглибленням для святих мощей священомученика Тимотея. У давнину за цим престолом у заглибленні горіло вічне полум’я.
Чернечі келії розмістили поряд із храмом. Серед них – і келія монаха-затворника. У ній висічено віконце, через яке ченцеві подавали причастя та обід.

Крики страждань здійнялися до неба

Спільнота монахів у колиш­ньо­му Стрілецькому, ниніш­ньому Страдчі, проіснувала до 1243-го. В один із днів того року татарська орда поверталася додому на Схід. Налякані місцеві мешканці подалися до ченців. Ті прихистили їх у печерах. Зазвичай чужинці не зачіпали християнських святинь, однак хтось із тих двох тисяч, хто ховався у печерах, випустив у татар стрі­лу з лука. Вона не влучила в жи­ву мішень, однак наляканий чужинець почав галасувати. Усі кинулися на пошуки кривдника й таким чином знайшли міс­це схову. Розлючена орда вимагала помсти.

Вояки наказали русинам ви­йти з печер. Однак на їхню вимогу ніхто не реагував. Тоді, оскаженівши, вони розпалили багаття в головному коридорі. Але навіть їдкий дим не примусив людей вийти зі схову. За їхній порятунок на Страдецькій горі в храмі молилися ченці. Вони благали татар змилосердитися над невинними селянами. Але ці вмовляння не допомогли. З пос­мішкою на вустах хан відповів, що від неминучої смерті схованих у печерах може врятувати лише кров монахів. Тоді татарські воїни кинулися на них із ножем і вбили. Усі ченці загинули мученицькою смертю.

У цей час у печерах доживали останні хвилини, задихаючись від диму, місцеві селяни. Страшний крик, зойки страждань здійнялися до неба. Тоді на Страдецьку гору зійшла Божа Мати. Вона підняла руки догори, зупинилася перед розлюченими татарами й мовила: “Не руш! Стіна!”
Відтоді гору й називають Страдецькою, а колишнє село Стрілецьке – Страдчем.

Під час археологічних розкопок під керівництвом Ярослава Пастернака тут знайшли багато кісток людей різного віку та статі. Їх перезахоронили в Лав­рі. А печеру, в якій вони знайшли вічний спочинок, 1939 року освятили. Вона отримала назву церкви Матері Божої Нерушимої Стіни. У печерах також є стіна, на якій по каменю стікають краплі води. Віруючі вважають, що це – сльози Богородиці, яка й досі оплакує своїх невинно згублених дітей.

Іще дві святині Страдча

Кам’яний храм Успіння Бо­­городиці звели у Страдчі 1795 року замість згорілої деревяної церкви. Його реконструювали 1927-го. До Другої світової вій­ни там зберігали ікону чудотворної Матері Божої Страдецької. У час лихоліть вона зник­ла. Зараз спраглі духовних і фізичних зцілень моляться до копії цього образа.

Однак у цьому храмі є іконостас, який розписали учні школи Олекси Новаківського, а дві ікони – Ісуса Христа з Відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі – малював сам Антін Манастирський.
Біля цього храму, на цвинтарі, на Страдецькій горі, вічний спочинок знайшли отець Миколай Конрад і дячок Володимир Прийма. Вони загинули мученицькою смертю від рук НКВС 26 червня 1941 року. Пізнього вечора вдвох вони поверталися зі сповіді важкохворої парафіянки. Червона Армія відступала на Схід. Що розлютило нелюдів, нині ніхто не знає. Однак вони замордували й дяка, і священика, незважаючи на те, що він був одягнений у церковні ри­зи. Їх замордували в найближчому ліску.
Під час перебування в Україні 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив їх блаженними. Тепер до них часто моляться прочани. Вважають, що отець Микола Конрад є заступником студентства, а дяк Володимир Прийма – всіх мирян.

Ті, хто прямує на Страдецьку гору, переконані, що завдяки молитвам у цьому місці відбуваються чудесні зцілення, до Бога навертаються їхні родичі та близькі. А також кажуть, що тут відпускають гріхи роду та прокляття.

Ірина Стрижевська

"Львівська газета" 06.11.2008 року, № 163 (471)