pechera 2014 12 16

Феномен Страдецької печери

Іще всередині ХІ сторіччя у піщаній горі, поблизу якої розташоване село Страдч, побожні монахи видовбали у скелі – камені-пісковику – підземний монастир. Ця святиня стала другою після Києво-Печерської лаври створеною за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Наслідком титанічної праці постала Страдецька Печерська лавра, яка зберегласядонині. Тисячі паломників з усієї України та світу щороку поспішають доСтрадча, аби взяти участь у відпустових молитвах. Поблизу Янівськогоцвинтаря, що у Львові, прочани сідають у маршрутки яворівського напрямку, прямуючи до знаного села автошляхом Львів – Краковець. Нещодавно на Страдецькій горі побував і наш кореспондент.

Розповідь про Страдецьку Печерську лавру розпочну з екскурсу в історію. Перший запис про неї в Галицько-Волинському літописі від 1242 року під назвою «Печера Домажирова». Саме тоді ченців підземного монастиря та тамтешніх жителів спіткала велика трагедія. Коли у лісі Бірок змагалися дружини князя Ростислава і татарів,налякані селяни перебували у печернім монастирі. Подейкують, що хтось вистрелив у татарина, котрий проїжджав на коні, однак стріла пролетіла повз. Татарин почав галасувати,й частина загону подалася на пошуки стрільця. Так несподівано було викрито вхід до печерної лаври, де за усними переказами заховалося близько двох тисяч осіб.

Коли розлючені татари наказали укритим вийтизі сховку, то були вкрай здивовані: їхня вимога залишилась невиконаною. Тоді, шаленіючи від люті, вонирозклали багаття в головному коридорі. Люди й післяцього не вийшли. На їхній захист прибігли ченці, котрі молились у сільській церкві вгорі. Поклонившисьнелюдам, вони почали благати помилувати бідолашних. Однак закам’янілу душу хана не розчулили аніпрохання ченців, ані, тим паче, зойки стражденних,які доносилися з печери. Насміхаючись, він відповів,що полум’я можна погасити лише кров’ю монахів.По тих словах татари кинулися з ножами на ченціві повбивали їх. Проте кров не загасила полум’я. Воналише частково вгамувала татарську жагу.А тим часом дим нещадно поглинав людськіжиття без огляду на вік і стать. Вуста дорослих німіли у молитві. Діти шукали захисту у щоразу слабшихобіймах своїх матерів. Це був останній подих, останнєвзивання до Бога людей. Існує повір’я, що тоді Пресвятая Богородиця зійшла на страдницьку гору, встала перед татарами з піднятими руками і мовила: “Неруш! Стіна!”. Пречиста Діва Марія огорнула людські

душі омофором та повела у славі до Небесної оселі.Відтоді гору почали називати Страдницькою чиСтрадецькою, а поселення, котре з часом відновили,– Страдчем. Підтвердженням описаної трагедії постають сліди, котрих не стерли віки. Під час археологічних досліджень виявили обгорілу дерев’яну долівкув печернім коридорі та велику кількість людськихкостей, зокрема й дитячих. Їх захоронили у давньомупередсінку лаври, який обмурували за сприяння отцяВояковського та освятили як Печерну церкву МатеріБожої Нерушимої Стіни Грамотою митрополичогоординаріяту у Львові.Саму ж церковну споруду татари, очевидно, спалили тоді, коли й городище. Письмові джерела свідчать, що 1420 року за часів Речі Посполитої корольВладислав Ягайло збудував місцеву церкву Внебовзяття Діви Марії за проектом архітектора Бернара.Цей храм згорів. Однак уже 1795-го тут збудувалимуровану церкву, а 1896 р. на місці дерев’яної дзвіниці постала нова, мурована. Під час Першої світовоївійни, коли парохом служив отець Орест Коновалець(дядько відомого провідника УПА Євгена Коновальця, – авт.), село спалили до половини, а церква зосталася ушкодженою настільки, що вже не підлягаларемонту. Проте богослужіння тут далі відправляли.Ці дані зафіксовано у церковних Шематизмах за 1918рік. Аж через дев’ять років реконструювали церквуза проектом Є. Нагірного з напівокруглими банями,яка стоїть і донині. Ця мурована церковця, яка постала на місці згорілої дерев'яної, є чудовою пам'яткоюархітектури і, як вважає Церква, має особливу ласкута привілей. Іще 1936 року святість і видатне духовнезначення Страдецької гори для українського народупідтвердив Папа Пій ХІ, надавши храму Успення Пресвятої Богородиці повний відпуст на кожний день уроці. За умови доброї сповіді, відбутої літургії та Пресвятої Євхаристії у страдецькому храмі прочаниновівідпускали всі дочасні кари. У доповненні до цьоговідпусту Папа благословив встановлення на Страдецькій горі Хресної дороги з Єрусалимськими відпустами. Фактично за духовним значенням ця хреснахода піднесена до гідності Єрусалимської.– Хресна дорога – це останні дні Ісуса Христа, – зазначає парох храму Успення Пресвятої Богородиціотець Іван. – Це період, перед яким його розп’яли тапоклали до гробу. В католицькій церкві це почитанняцих останніх днів життя та смерті Ісуса Христа. Чотирнадцять стацій (зупинок) Хресної дороги – це розважання над останніми днями і годинами Господа.Ми зупиняємося та застановляємося перед кожноюпостаттю Христа, переймаючись тим, що Ісус переживав останньої хвилі. Це настанова для нас: як мимаємо поводитися зі своїми хрестами, які на нас по-кладені. У Страдчі є XV стація, яка закінчує погребіння та смерть Ісуса Христа. Це стація «Воскресіння». Унашому східному обряді ми завжди акцентуємо, щоХристос Своїм воскресінням переміг смерть. У церкві Успення Пресвятої Богородиці зберігають копію чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни. Розпис іконостасу належить талановитим художникам школи Новаківського. Дві ікони намісного ряду іконостасу – Ісуса Христа з відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі – роботи Антона Манастирського. Запрестольна ікона Успіння Матері Божої вийшла з-під пензля Василя Дяденюка.– 1993 року біля копії чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни ікони зцілилася дівчинка, – розповідає отець Іван. – Також тут зберігається ікона Успення Пресвятої Богородиці. Я знайшов записдружини отця Миколи Вояковського за 1962 рік, де

зазначено, що люди оздоровлювалися біля неї, складаючи милиці. Більше записів про чудотворність іконне збереглося. За часів радянської окупації люди десьпоховали це все.Провівши мене стаціями Хресної дороги, отецьІван запропонував оглянути Страдецьку Печерськулавру. Частиною печери є вхідна галерея, в якій облаштували каплицю. У печерній церкві є кам'янийхрест ХІ сторіччя. А ще тут зберігся кам'яний стілецьдля сповіді. Біля головної стіни – витесаний з каменю

престол. Раніше там було декілька чернечих келій.У кінці печер є стіна, де каменем стікають краплі –«сльози Богородиці». Далі хід звужується та переходить у довгий звивистий коридор, що веде вглибгори. Печера є рукотворною, хоч її творці попервахвикористовували природні тектонічні тріщини, якіпоступово розширювали та поглиблювали. У широкому кам’яному пагорбі монахи змогли вирубатичисленні підземні коридори загальною довжиноюпонад 270 метрів, келії, які були розташовані на глибині близько 20 м, печерну церковцю, трапезну. Навідміну від Києво-Печерської чи Почаївської лавр,які внаслідок пізніших добудов і перебудов втратилисвій первісний вигляд, монастирський комплекс уСтрадчі зберігся майже незміненим. Тому тут можнасповна відчути та уявити, як на наших землях виглядало первісне подвижницьке монаше життя, сповнене подвигів молитви, посту й упокорення.– Невдовзі після проголошення незалежностіУкраїни отці та вихованці Львівської духовної семінарії почали проводити прощі у Страдчі, – розповідаєотець Іван. – Тоді ще я був студентом. Раз на рік миприходили на прощу до села, де також виносили чудотворну ікону. Ми заходили у печеру, де відтак відбувалася молитва.Отця Івана призначено адміністратором храмуУспення Пресвятої Богородиці 2003 року. Прибувши уСтрадч, він застав у печерах певне занедбання. Люди,які сюди приходили, залишали багато всілякого мотлоху: склянки, банки, виделки. Це все доводилося вичищати та викидати священикам і парафіянам. Воний зуміли довести печеру до ладу.– Щопонеділка ми відправляємо у печері Святулітургію, – зазначає мій співрозмовник. – Щодня відбуваються богослужіння у Церкві Успення ПресвятоїБогородиці, після чого відчиняємо двері печери длялюдей. У лаврі працює двоє чергових, які стежать, абивідвідувачі не смітили та не надбирали звідти піску.Щодня люди мають змогу вислухати Службу Божу, авідтак піти на Хресну дорогу й отримати повний від-пуст гріхів.В особливий спосіб у Страдчі присутні два українські новомученики – блаженний священномученикМикола Конрад та блаженний мученик Володимир

Прийма. Перший із них отримав освіту в Римі, де захистив докторські дисертації з філософії та богослов'я, а 1930 року на запрошення митрополита Андрея Шеп-тицького став професором історії філософії та соціології довоєнної Львівської богословської академії. Зприходом більшовицької влади 1939 року академіятимчасово припинила свою діяльність. Відтак митрополит Андрей призначив Миколу Конрада парохом села Страдч. Ревно виконуючи душпастирськіобов'язки, зокрема духовно опікуючись молоддю,священик виявляв велику сумлінність та відповідальність.А Володимир Прийма був уродженцем с. Страдч.Він служив дяком у Страдецькій місцевій церкві тареґентом парафіяльного хору. Цей чоловік був зразковим християнином, добрим сім'янином, батькомбагатодітної сім'ї. Він проявляв корисні та слушніініціативи в парафіяльному житті, в усьому виявлявлюдську гідність, а свою діяльність будував на євангельських засадах.26 червня 1941 року отця Миколу попросиливисповідати і запричастити стареньку хвору жінку.З огляду на непевні часи, пароха супроводжував дяк.Йти треба було шляхом, яким на схід відступалирадянські війська під натиском німців. Коли священик з дяком уже поверталися від хворої, їх спіймалисолдати НКВС. Незважаючи на те, що священик буводягнений у церковні ризи, вони силоміць погналийого до найближчого лісу, який із давніх часів називають Бірком. Там обох жорстоко замордували.Очевидці похорону згадують, що тіло отця Миколизалишалося чистим до поховання. Понівечені та скатовані тіла Христових мучеників знайшли останнійспочинок на парафіяльному цвинтарі Страдецької

гори.Господь та Пречиста Діва Марія обдарувалиСтрадецьку гору незмірними ласками. Під час свогоісторичного візиту в Україну Святіший Отець ІванПавло ІІ проголосив отця Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму блаженними мучениками Христової Церкви. Їхні могили стали місцем массовогопаломництва. Отця Миколу Конрада вважають духовним опікуном студентської молоді, а дяка Володимира Прийму – мирян. Його мощі нині перебуваютьу саркофазі церкви Успення Пресвятої Богородиці.– У храмі Успення Пресвятої Богородиці відчутно постійну Божу присутність. У тиші сосновоголісу, в сторіччями намолених печерних коридорахГосподь в особливий спосіб вислуховує людські болі

та турботи, зсилаючи на людям незримий небеснийлік. Треба лише вслухатися у шурхіт дерев, у тишуцвинтарних хрестів, як враз почуємо голос самогоБога, збагнемо його Божественну розраду і порадуна наше нелегке земне життя, мовив наостанок нашої розмови отець Іван Колтун.


Юрій СКОБАЛО
 (Збережено стиль та граматику оригіналу)
Джерела:
Газета «Тиждень і люди»;
Знайди прихисток своїй душі. - Л.Коваль. – Львів, - 2006;
pechera 2014 12