“Бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: “Жінко, ось син Твій”. А тоді до учня мовить: “Ось Матір твоя” (Йо.19, 26-21).
Вмираючи у муках, люблячий Спаситель вчинив нам велику ласку – ми стали дітьми і Його Божественної Матері, яка смиренно прийняла Синову паству. З того часу Вона покірно співтерпить… зі Своїм Сином для нашого спасіння, а Її Непорочне Серце, сповнене болю і милосердя, не закривається для світу ні на мить. Воно страждає, навертає заблуканих, потішає у терпіннях. Марія, любляча Мати, в часи упадку стукає в наші серця, приходить у чудовних з’явах – застерігає, вчить молитися, попереджує. У важкий для Русі час, богобоязний князь Ярослав Мудрий не обмежився міцним укріпленням – оборонним муром навколо Києва і трьома брамами. Найбільшу захорону він бачив у Божому Милосерді: могутнім щитом і зброєю постала церква Благовіщення Пресвятої Діви Марії.Ієромонах Іларіон залишив нам пам’ятку про ці події: “…І славний град твой Киева величество, яко він – цем обложил, передал люди твоя і град святий всеславний скорой на помощ християнам Святій Богородиці,єжи і церков на великих вратах Созда в ім’я Перваго Господского Праздника Святого Благовіщення.
Український народ віддав себе під опіку Матері Божої вже з приходом християнства на Русь. Це один з перших серед слов’янських народів. Не дивно, що Україна така багата Марійськими святинями, чудотворними іконами, об’явами Пречистої Діви Марії – Гошів, Зарваниця, Унів, Погоня, Теребовля, Галич, Почаїв. Серед них і Страдч,до якого з особливою ревністю линуть потребуючі.
Історія цієї святині незвичайна. Її початки сягають щонайменше ХІ ст.. У той час, завдяки Божому Промислу, облюбували собі цю місцину кілька зайшлих ченців – ідучи з Києва, чи може з Малої Азії. Натхненні до схимницького життя,подолали важку працю – видовбали у камені-пісковику печерний монастир, де й провадили, упокорені духом, у молитві й пості, життя!
Страдецька печерська церква – чи не єдина в Західній Україні пам’ятка християнства, що зберегла свій вигляд до ХХ ст. Майже таким,як за часів, коли була монашим помешканням. Це довгий підземний коридор з кількома відгалуженнями, вирубаний у широкому кам’янистому пагорбі. В стінах коридорів були видовбані ніші-келії для монахів [7]. Ще в одному джерелі зазначено: “Служили ті печери за помешкання ченців Чину св.Василія”. [14].
У 1939 р. за ініціативи пароха о. Миколая Вояковського було розпочато археологічні розкопки,які зупинилися з початком Другої світової війни. У тому ж році вийшла друком розвідка о. Вояковського,у якій він детально описує печерний монастир, котрий, на жаль, на наш час зазнав руйнації, бо поблизу розташований завод силікатної цегли.Аби добути пісок з-під кам’яного шару, десятиліттями проводились вибухові роботи. Внаслідок цього засипано один хідник повністю, а інший частково. Досі збереглась лавка воротаря, який спостерігав за тими, хто заходив до лаври. Далі праворуч було кілька келій, що слугували ченцям за спальні. Ліворуч від головного входу збереглася печерна церква. У святилищі зліва – проскомидійний стіл з каменю, а над ним заглиблення, в якому поміщалась невелика ікона.
Збоку – кам’яний стілець для сповіді. При головній стіні престіл, викутий з каменю на 1 метр висотою. На престолі знаходиться заглиблення для святих мощей. То були, згідно напису, мощі священомученика Тимотея.За престолом, у заглибленні стіни, горіло вічне світло за Кивотом. О. Вояковський[1,2] згадує у своєму описі про дві ікони,викуті на стінах – Христа Спасителя в терновому вінку та св. П’ятниці. До нашого часу збереглися тільки два заглиблення, які,можливо, вдалось би ідентифікувати. Побіч печерної церкви знаходиться келія затворника – одинока на всю Україну пам’ятка [1,2].З неї виходило невеличке віконце до святилища, через яке монах приймав Христа у Св. Тайні Євхаристії та діставав скромну поживу.
Далі, з обох боків головного входу знаходяться келії, іноді сполучені між собою малими віконцями. На відстані 34 м від входу до монастиря є роздоріжжя. Хід, що йде праворуч називають “До керниці”, а той, ліворуч – “До Києва”. Назва хідника “До керниці” мотивована тим, що звідти доносився шум води. Тепер він засипаний.Хід “До Києва” проходить через круті сходи, вверх, поступово звужуючись і приводить до великої келії, вчетверо більшої від інших.Ймовірно, що це була келія о. Ігумена. Вона, згідно опису о. Вояковського, містила в собі спальню і канцелярію, де донині збереглися сліди в стіні з витесаної в ній шафи. Я.Пастернак допускає, що це була спільна харчівня-рефектар для монахів (350*650см) [7]. Навпроти канцелярії знаходилась, очевидно, комора, бо під час археологічних досліджень тут було знайдено глиняний посуд, котрий датувався XI-XIII ст.Отож, за певністю можна твердити, що в Печерній лаврі жили ченці протягом цього часу. Назва ходу “До Києва” ймовірно пов’язана з тим, що люди, прагнучи зв’язку зі святим Києвом, тішили себе уявою про те,що хідник веде до Києво-Печерської лаври. Народна фантазія навіть витворила історію про те, що зловивши зайця, люди прив’язали йому до шиї табличку з написом “Страдч” і пустили у лівий хідник. Через два тижні звірятко вийшло з Київських печер і ходило вулицями міста. А у виданні “ Literaturny sbornyk” описано те, що церковний провізор у 1863 році, маючи 76 літ, втиснувся в отвір, що вів з так званої кімнати і, плазуючи,посувався дуже довго, але налякався і повернувся назад. Йому ж, колись молодому,розповідали старі люди про те, що два хлопці йшли разом тим київським хідником два дні, і не дійшовши до кінця, повернулись додому. Розповідали також в селі небелицю про дівчину, яка після Великоднього Святого Причастя увійшла до печери і заблукала.Знайшли її аж через рік – так довго вона пробула там без їжі. Та коли вийшла і поблагословив її священик, то розсипалась, мов порохно. Важко було зрозуміти людям потугу чернечої праці, завдяки якій виникла печерська лавра з її чудними ходами та розгалуженнями,тому люди трактували цей феномен так: сама земля розступала там, щоб дати Матері Божій дорогу. Вище над печерою було розташоване поселення. Кажуть, що дуже давно вся гора була вкрита густим лісом. Якось два княжих стрільці з недалекого Городка, полюючи на рись, заблукали аж на цю гору. Рись заховалася до печери і мисливці чекали на неї аж до ранку,поки не вполювали. Розкішні природні угіддя, яких не торкалася рука людини – ліс, звірина, річка, багата рибою – приваблювали зайшлих стрільців.Згодом вони оселились тут, спровадивши на гору більше людей, а поселення назвали Стрілиськами.На самій горі (364м) збудували невелику дерев’яну церковцю на честь Успіння Пресвятої Богородиці
Отак існували поряд: світ зі своєю повсякденною суєтністю і тиха чернеча святість – молитва, піст, впокорення.
Але хто може передбачити Господній Промисел.
Історія Галицько-Волинського князівства першої половини ХІІІ ст., як і всієї Русі, була характерна міжусобними князівськими війнами. У той час князь Данило вів боротьбу з Чернігівським князем Михайлом та його сином Ростиславом за галицький престол, дарма,що доводилось безустанно вести боротьбу з монголо-татарами. В літописі за Іпатіївським списком, виданим у Петербурзі 1871 року, (с.527) говориться: “И прішедъ ко Печере Домамира (можливо, це Страдецька печера) и пресьсти е Володиславъ и вдашася Ростиславу; и оттуда, поима пойде ко Галичю, рекьой: “Яко твой есть Галич”. (В “Miscellanea historica” згадується ця подія, припускаючи, що печера Домомира – Страдецька печера, бо близько знаходиться с. Домажир) [3].Денис Зубрицький в „ Історії древнього Галицько-руського князівства ” (ч.1-3,1852-1855рр.) справляє місце в літописі Іпатієвськім „ Ростислав пойде на Галич і пришед ко печери Домамири на „ Пришед ко печери Домажир”,а в довколишній горбовині є більші печери. Дійсно, в околиці янівській коло Львова есть село Домажир, а близько есть село Страдч,де есть велика печера…” Хоча були й інші міркування щодо місце знаходження села, яке згадується у літописі як „ Домомира”. Данила на той час не було у Галичі, а коли довідався про те, що Ростислав зайняв престол, прийшов і розбив його військо.Ростислав утік до Щекотова. Але, повертаючись з Угорщини, загін хана Батия напав на Ростислава в Бірку (Пн.-Сх. лісиста частина Страдча,котру і зараз так іменують). “В лєто 6751 (1242 р.) Ростислава розигнаше татарове в Борку и бежа в Угри…”
Село, як і тепер, знаходилося на перетині шляхів – зі Сходу на Захід та з Півночі на Південь, майже на пограниччі Галицько-Волинського князівства,на шляху, що йшов у Західну Європу. Мешканці з гори часто спостерігали за тими, хто рухався по дорозі. Але це було єдиним задоволенням,бо таке місце розташування сприяло вторгненню кочівників, які прямували зі Сходу на Захід і навпаки.
У часи небезпеки Божі ченці поступалися своїм помешканням і воно слугувало тоді місцем укриття для людей.Коли у Бірку змагалися дружини Ростислава і татарів, налякані селяни знаходились у печернім монастирі. Розповідають,що хтось з людей вистрелив у татарина, котрий проїжджав на коні, однак стріла пролетіла мимо.Татарин почав галасувати і частина загону вдалася на пошуки стрільця. Так, несподівано було викрито вхід до печерної лаври, де заховалося,за усними переказами близько двох тисяч людей. Таке число не є достовірним, бо поселення не могло налічувати такої кількості мешканців.Хоча теоретично за певних умов дві тисячі могли становити люди, що зійшлися з навколишніх сіл.
Вірогідно, що неодноразово мешканці всієї околиці знаходили порятунок саме тут у часи татарських спустошень.
Коли розлючені татари наказали укритим вийти зі сховку, то були вкрай здивовані – їхня вимога залишилась невиконаною. Тоді, шаленіючи від люті, розклали багаття у головному коридорі. Люди і після цього не вийшли, бо приємнішою була для християн смерть, аніж татарський полон.На їх захист вийшли ченці, що молились у сільській церкві вгорі. У святочних ризаз стали вони, пам’ятаючи науку Христа: “Це Моя заповідь,щоб ви любили одне одного, як Я вас полюбив! Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає!” (Йо. 15, 12-13).Поклонились нелюдам і благали помилувати нещасних, котрі не винні у вчинку однієї нерозважливої людини.Та закам’янілу душу хана не розчулили ні прохання ченців, ні, тим паче, зойки страждаючих, що доносилися з печери.Насміхаючись, хан відповів, що полум’я можна погасити лише одним способом – кров’ю монахів.По тих словах кинулись ханові вояки з ножем на ченців і повбивали їх. Та кров не загасила полум’я, вона лише вгамувала частково татарську жагу,котра завжди прагнула знищувати, стирати з лиця землі все те, що пов’язане з Христом.
А тим часом ядучий дим нещадно поглинав людські життя без огляду на вік і стать. Вуста дорослих німіли у молитві,діти шукали захисту в щораз слабших обіймах своїх матерів. Останній подих, останнє взивання до Бога людей, котрі жили і котрі ще не народились.
Той лемент піднявся угору і кликав про помсту до Неба. Він зранив Серце Пречистої Діви Марії, яка гірко плакала над Своїми дітьми. Існує повір’я,що тоді зійшла Мати Божа на страдницьку гору, встала перед татарами з піднятими руками і мовила: “Не руш! Стіна!” Бо вони чинили свою темну волю лише над тілами, але християнські душі були вже їм непідвладні.Огорнула Пресвята Мати улюблені душі омофором і повела у славі до Небесної оселі. Їх терпіння були дочасні, а щастя – вічне.Їх не пізнав світ, вони не стали символом часу, та, мабуть, вписані в книгу життя. Після тих подій в околиці монастиря по-особливому відчувається опіка та присутність заступниці – Божої Матері Нерушимої Стіни.Гору стали називати Страдницькою чи Страдецькою, а поселення, котре відновилося з часом – Страдчем. Далекі події, що не збереглися зафіксованими письмово, крізь віддаль часу сприймаються як напівреальні, трактуються як легенди.Підтвердженням описаної трагедії постають сліди, котрих не стерли віки. Під час археологічних досліджень було виявлено обгорілу дерев’яну долівку в печернім коридорі і знайдено велику кількість людських костей, серед яких дитячі. Їх захоронили у давньому передсінку лаври, який було обмуровано за сприяння о. Вояковського і освячено як Печерну церкву Матері Божої Нерушимої Стіни Грамотою митрополичого ординаріяту у Львові ч. 4868/р.Б. благословенно 26 квітня 1939 року.А місцева жителька, пані Т. розповідала, що у важкі часи поборів і контингенту (1940-1950 р.р.) її мати,дочка та сестра священика, намагаючись закопати в лісі продукти, щоразу натрапляла лопатою на людські кості, але найбільше вона була здивована тоді,коли за лопатою потягнувся шматок тканини, виготовленої зі золотих ниток, що добре збереглися в землі. За її словами, це був фрагмент священичої єпітрахилі, котра належала одному з ченців-мучеників. У часи плекання атеїзму та висміювання Христової віри, Страдецький печерний монастир плюндрували люди,що були далекі від молитви і пошанування святинь предків. Так було знищено ікони, викуті на камені. Хтось шукав гострих відчуттів, а хтось просто насолоджувався тим, що руйнував. Колись униз від печери стежка була всіяна людськими кістьми, які вимивав з-під землі дощ. Так давав нам Господь напімнення, що то гора Смутку,гора Плачу і Скорботи, яка стала горою тиші і молитви, середником до вдосконалення, місцем Божого Милосердя.
Тому, віруюча християнська душе, ніколи не сумнівайся в правдивості описаних подій, бо так проявляємо свою хиткість, свою недовіру Богові і тим,кого Він обрав, аби вчинити її святинею. Ця гора завжди притягала до себе монахів – подвижників чеснот. У Шематизмі середньовічних монастирів М.Коссака зафіксовано в XVI ст.Страдецький монастир Отців Василіян, який був ліквідований за Австро-Угорської монархії. „Slownik geografichny” за 1890р. характеризує церкву,як „повасиліянську”, що дає нам поштовх до нових досліджень. В публікації священика Николая Вояковського “Страдецька гора”, виданій у Львові у 1939 році є згадка, що для села Страдч римські первоієрархи “надавали великі відпусти, а Папа Пій XІ надав Страдецькій церкві повний відпуст на кожний день у році грамотою Прот. ч 2876/36 та грамотою ч 4142/36 встановив на Страдецькій горі хресну дорогу (Кальварію) з Єрусалимськими відпустами”.
Отця Вояковського можна сміливо назвати подвижником Страдецької святині. Він організував археологічні дослідження печерного монастиря (їх проводив д-р Ярослав Пастернак) і зробив детальний опис,без якого ми не мали б зараз такої повної уяви про його стан до війни.Мав на меті запровадити у Страдчі осідок Отців Чину св. Василія Великого та війна перешкодила цьому задуму.Отець щиро бажав, аби чернецтво опікувалося Страдецькою горою.
І все, це робив о. Вояковський у незвичайній матеріальній скруті, економлячи на найнеобхіднішому… Сам отець походив з Тернопільщини і був рідним братом дружини М.Грушевського. Він зібрав відомості і видав книжку про чудотоворні ікони та святі місця України ; молебень до Пресвятої Богородиці, вів книгу свідчень про ласки, отримані віруючими на Страдецькій горі.
Щодо самої церковної споруди, то, очевидно, татари спалили її ще тоді, коли й городище. Письмові джерела свідчать, що у 1416р. Владислав Ягайло заснував „пробоство руське в Страдчі” (за часів Речі Посполитої). А в 1420р. король збудував місцеву церкву Внебовзяття Діви Марії за проектом архітектора Бернара [11]. Ця церква згоріла і в 1795р. тут було збудовано муровану церкву, а в 1896р. на місці дерев’яної дзвіниці постала нова, мурована. Під час І-ї світової війни, коли парохом служив о. Орест Коновалець, село спалили до половини, а церква зістала ушкодженою настільки, що не підлягала ремонту,проте Богослужіння відправлялись. Дзвіниця, будиночок для варти були цілком розбиті. Ці дані фіксуються у церковних Шематизмах за 1918 р.Аж через дев’ять років, у 1927 р., було реконструйовано церкву за проектом Є. Нагірного з напівокруглими банями, яка стоїть донині.Ці роботи проводились на кошти, вилучені з продажу парафіяльної землі. Їх вистачило приблизно на 60%, ще 40% було оплачено парафіянами. Довелось будувати і нову дзвіницю.
Церква має не лише духовну, а й мистецьку цінність.Тут зберігається копія чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни Розпис іконостасу належить талановитим художникам школи Новаківського.Дві ікони намісного ряду іконостасу – Ісуса Христа з відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі належать Антонові Манастирському,запрестольна ікона Успіння Матері Божої вийшла з-під пензля Лівицького-Холодного.
О.Орест Коновалець народився у с.Зашкові Жовківського району і приходився дядьком провідникові УПА Євгенові Коновальцю. Був ще один Євген Коновалець – тезка і двоюрідний брат згаданого вище, син о.Ореста Коновальця. Він воював у лавах УГА у чині підхорунжого і загинув у лютому 1919р., похований у родинній могилі в Страдчі.Зайве коментувати морально-патріотичний дух сім”ї о.Ореста. Загалом, усій родині Коновальців було притаманне загострене почуття відповідальності за долю України та Церкви.
Багато священників, яких Бог скеровував у Страдч будили у душах своїх парафіян любов до Батьківщини. У цих рядках хочеться згадати о.Євгена Тимчишина, який був парохом у селі в 60-70х рр. ХХ ст.. У часи правління комуністичної партії старенький священник у приватних розмовах з молодими людьми пробуджував їхню цікавість до переслідуваної Церкви та поневоленої України. Влада та РПЦ не знищили того духу, що залишили по собі отці: Коновалець, Вояковський, Конрад, Тимчишин. З Божою допомогою маленька горстка парафіян у морози й дощі вистояла й вимолила для свого храму повернення до лона УГКЦ, до релігійних традицій та устоїв, які зберігали та утверджували згадані отці, їхні попередники та парафіяни не одне століття перед нами.Великою мірою до цього спричинився о. С. Здобеляк, який чи не найбільше відчув на собі тягар незручностей, але терпеливо й покірно молився за долю Церкви.
Джерело: Коваль Л. Знайди прихисток своїй душі на Страдецькій хресній дорозі / Леся Коваль. – Л., 2004. – 49 с. – С. 5-14.
Настоятелем УГКЦ на Страдецькій горі до 1996 р. був отець Степан Здобеляк.Всі Богослужіння на початку відбувались у Печерах, так як до 1993 р. храм ще перебував під опікою Правосланої громади. 1993 р. Верховний суд України присудив для культового Богослужіння УГКЦ громаді, яка була у меншості на цей час. З 1996 – по 2003 рр. настоятелем храму Пресвятої Богородиці був отець Євген Бойко. 2003 р. адміністратором храму Успіння Пресвятої Богородиці с. Страдч є призначений о. Іван Колтун. На сьогодні громада УГКЦ с. Страдч нараховує 68 дворів, натомість Православна громада Київського патріархату налічує поза 250 дворів і побудовала у центрі села собі храм.
На парафії храму Успіння Пресвятої Богородиці с. Страдч прибуває щороку тисячі паломників, якими заопікуються о. Іван Колтун, о. Михайло Нискогуз, о. Володимир Пиріг, а також сестри згромадження Матері Божої Неустанної Помочі та студенти Львівської духовної семінарії “Святого Духа”.
